Коли Христос розмовляв із самарянкою, Його учні дивувалися: як Він може говорити з чужою людиною? Але Бог є Богом усіх: усіх створив Господь, усіх огортає Його любов, до всіх прийшов Христос, заради всіх Він жив, заради всіх Він помер, для кожного Він пережив Богооставленість, і в таємничий, страшне пекло кожної людини Він увійшов. Учні ще поділяли людей на своїх і чужих; Христос же всіх огортає однією любов’ю. І ми покликані, будучи Христовими, так само ставитися до всіх, заради яких прийшов Спаситель на землю, заради яких Отець віддав Свого Єдинородного Сина на смерть.
Чи так ми ставимося до людей? Чи не поділяємо ми їх на „своїх” і на „чужих”, на друзів і на ворогів? Ми покликані йти не до друзів Божих, а до „ворогів” Божих з благовістям про спасіння, з благовістям про нове життя, яке в Богові і яке їм дається.
Наприкінці сьогоднішнього Євангелія Спаситель каже: Поля вже побіліли, жнива вже готові, а женців – мало… І коли ми озираємося на християнське суспільство, на свою Церкву і на всі Церкви, які іменем Христа себе називають – і справедливо! – хіба ми не жахаємося від думки, що нас так багато, а слово Боже вмирає в нашому середовищі? Прозвучить – і вмре, прогримить – і більше нічого не чути… Ми покликані Христом бути Його присутністю на землі, Його свідками; ми покликані бути на землі ніби продовженням Його втіленого присутності; більше того, якщо можна так сказати: присутністю і Христа, і Духа Святого, що живе в нас. І що? – мільйони навколо нас прагнуть; прагнуть слова істини, прагнуть слова надії, слова любові, слова віри, прагнуть, щоб до них прийшов вісник від Христа, в якому вони могли б впізнати Того, Хто його послав: Спасителя, не Суддю, а Друга, здатного сказати самому Іуді „друже Мій”… Поля побіліли, мільйони прагнуть, мільйони зголодніли; а ми живемо замкнутим, полохливим життям.
Коли самарянка почула про Христа слова, які дійшли до її душі, пролилися в цю душу, як жива вода проникає в пересохлу землю пустелі, – вона все кинула; вона забула, навіщо прийшла до криниці; вона поспішила в місто, щоб поділитися з людьми дивом: вона зустріла Того, в Кому відчула Месію, Спасителя світу Христа. І те, що вона говорила і що з нею сталося, було таким, що люди повірили її слову і пішли до Христа… Хто, чуючи наше слово, готовий усе кинути, усі марні пошуки, щоб прийти до Христа, Який є і Істина, і Шлях, і Життя? Наше свідчення тьмяне, бліде; її свідчення було подібне до полум’я; воно було прозоре, як світло: люди чули свідчення і не бачили жінку. Коли ми говоримо, як часто люди бачать лише нас і не чують слова, яке звучить, яке мало б прогриміти через нас, через нашу прозорість доходити до них, як життя.
А потім, прийшовши до Христа, люди говорили цій жінці слова, до яких ми часто ставимося болісно: вже не за твоїм словом ми віримо, – ми самі бачили!.. Як часто нам хочеться, щоб людина з вдячністю згадала, що ми її привели до Христа, ми їй відкрили двері Церкви, ми їй дали радість, надію, зачаток віри… З якою готовністю самарянка стала непомітною; з нею сталося те ж, що було з Іоанном Хрестителем: Христос виріс на весь зріст перед людьми – і вони забули про Іоанна…
Задумаймося і ми над нашим місцем у справі спасіння. Як часто я чую людей, які кажуть: чому нас мало? Чому це дивне провіщення Православ’я не запалює, не просвічує всіх навколо? – тому що ми тьмяні! Тому що наше слово слабке, тому що ми боїмося провіщати всім голосом – і не голосом лише, а всім життям – наше, або, вірніше, Боже благовістя.
Задумаймося ж над самарянкою. Христос прийшов до всіх; Він нам сповістив, що прийде час, коли не тут і не там треба буде шукати істинних поклонників Богові й Отцеві, що ті, хто поклоняється Йому, повинні поклонятися Духом та Істиною. Але цей Дух, ця Істина повинні просіяти через нас; ми послані у світ, ми – апостоли Христові, ми – свідки Його, і за нами будуть судити Христа… Задумаймося над нашою відповідальністю і з радістю поділімося тим багатством, тим щастям, тією вірою і надією, тим радісним співом, які дає нам Христос. Амінь.
LEAVE A REPLY