В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Якою скорботною — і часто даремно скорботною — здається мені наше церковне життя, наші християнські стосунки, коли читаєш Євангеліє. Як там усе просто й цілісно, і як багато в нас надуманого й ускладненого. Сьогоднішня євангельська розповідь така проста — і так просто було б жити за нею.
Людина в потребі, лежить розслаблена, паралізована; за своє коротке чи довге життя вона зуміла пробудити в серцях друзів і знайомих любов, співчуття, повагу. І ось вони чують, що хтось може їй допомогти, — і просто беруть її та несуть до цієї людини. До Нього, видно, немає доступу — натовп перегородив шлях; але й це їх не зупиняє — вони прориваються через дах до Христа, спускають ложе, постіль, на якій її принесли. І Христос дивиться на все це — і дивується, і радіє… Ось людина, яка зуміла пробудити, народити любов, і ось люди, які зуміли відгукнутися; але — не складно, а просто й прямо — дати їй можливість почати нове життя.
І ось подумаємо про себе: як ми ставимося до тих людей, що навколо нас, які зуміли пробудити в нас якесь почуття любові, які викликали в нас повагу? Коли вони в потребі — як складно ми до них ставимося! Так, ми молимося; можливо, замовимо молебень, рідше — покличемо священника, оточимо їх якоюсь світською турботою — квітами, подарунками… І як рідко-рідко ми беремо на себе труд, беремо на себе ризик зробити щось неприйняте, дивне — аби людині стало…
Ось подумаємо, кожен із нас, про своє життя, про ту ускладненість, яку ми створили, і про простоту, про євангельський простір: як там усе цілісне, як просторе, як людяне, як Божественне… І спробуймо струсити зі свого життя — і особистого, і спільного, і церковного — усе те, що не є євангельським. Амінь.
LEAVE A REPLY