Життя святителя Миколая Чудотворця
Святитель Миколай народився в другій половині IV століття в місті Патари, що в Лікії, Малій Азії. Його батьки, Феофан і Нонна, походили зі шляхетного й заможного роду, але, попри статки, були простими й благочестивими християнами — милосердними до бідних і ревними в молитві.
Довгі роки вони були бездітними й невпинно молилися про дар сина, обіцяючи присвятити його Богові. Бог почув їхні благання: народився хлопчик, якого при хрещенні назвали Миколою — «той, що перемагає народ» грецькою мовою.
Ще в ранньому дитинстві Миколай виявив ознаки особливого покликання. За переказами, під час тривалого обряду хрещення він, без сторонньої допомоги, простояв у купелі три години. З юних літ він вів суворе подвижницьке життя, яке зберіг до кінця своїх днів.
Батьки, бачачи незвичайні риси сина, дбали про його виховання, насамперед прищеплюючи йому істини християнської віри. Під керівництвом Святого Духа хлопець швидко опанував книжну премудрість і відзначався не лише знаннями, а й благочестям: уникав пустих розмов і шкідливих компаній, проводив багато часу в читанні Святого Письма, пості й молитві. Він так любив храм, що іноді проводив у ньому дні й ночі, занурений у богомисленну молитву й читання.
Про його благочестя дізнався місцевий єпископ — його дядько, теж на ім’я Миколай. Побачивши в племіннику чесноти й суворий спосіб життя, дядько умовив батьків віддати хлопця на служіння Богові. Вони погодилися, адже ще до народження сина дали таку обітницю. Дядько висвятив Миколая на пресвітера, і під час таїнства, сповнений Духа Святого, передбачив йому велике майбутнє, назвавши його «новим сонцем», що принесе розраду сумним і стане теплим помічником у бідах.
Отримавши священичий сан, Миколай ще більше заглибився в подвижництво, але його смиренність залишалася непомітною для багатьох: він творив добрі справи тихо, без публічності. Промислом Божим йому судилося стати прикладом для інших.
Коли дядько-єпископ вирушив до Палестини, управління єпархією доручив племіннику. Миколай віддався служінню всім серцем: допомагав бідним, роздавав спадщину, яку отримав після смерті батьків, і робив це так, щоб ніхто не знав про його щедрість. Один із відомих випадків — історія бідного батька з трьома доньками, котрий, не маючи приданого, збирався віддати їх у ганебну службу. Миколай, бажаючи врятувати сім’ю від моральної загибелі, таємно підкидав уночі мішки з золотом через вікно. Після двох таких дарів батько, сподіваючись на диво, вирішив вичікувати, і коли втретє спіймав благодійника на місці, упізнав у ньому святителя. Він упав до ніг Миколая й дякував йому як рятівнику.
Після повернення дядька до Палестини сам Миколай вирушив туди в паломництво. У дорозі на кораблі він не раз виявляв дар прозріння й чудотворення: передбачив бурю й молитвою втихомирив її, воскресив юнака-матроса, що загинув, і скрізь, де заходили на берег, допомагав хворим, виганяв злих духів і втішав стражденних.
Оселившись неподалік від Єрусалиму, у селищі Бейт-Жала (історична Ефраффа), він проводив час у молитві й пості. Там і досі зберігають печеру, де, за переказом, він жив, а на її місці збудовано церкву на його честь. Кажуть, що одного разу, бажаючи помолитися вночі в храмі, він знайшов двері зачиненими, але вони дивом відчинилися, щоб обранець Божий міг увійти.
Попри бажання усамітнитися, Миколай почув покликання служити людям. Голос, що він чув під час молитви, наказав йому вийти з обителі й іти до людей, бо лише так він здобуде вінець від Бога. Він покинув монастир і, щоб уникнути пошани й слави, не повернувся до рідних Патар, а оселився в Мірах — великому місті й столиці Лікійської землі. Там він жив скромно, як жебрак, але невдовзі, після смерті архієпископа Іоанна, був обраний на його місце.
Процес обрання мав дивний знак: одному зі старших єпископів у видінні явився чоловік, осяяний світлом, і велів уночі стати в притворі й помітити, хто першим прийде на ранкову службу — це й буде обранець. Першим прийшов Миколай; старець упізнав у ньому волю Божу й привів його до собору єпископів. Народ, дізнавшись про чудесне обрання, зібрався й прийняв його з радістю. Сам Миколай, усвідомлюючи відповідальність, мовив собі, що відтепер має жити не для себе, а для інших.
Як архієпископ, він не приховував своїх добрих справ, але залишався лагідним і смиренним, без заздрості й гордощів. Жив просто: носив скромний одяг, їв раз на добу пісну їжу ввечері, а дні присвячував пастирській опіці — приймав усіх, допомагав сиротам, годував жебраків, утішав плачучих і захищав утисканих.
Та незабаром настали важкі часи: за правління Діоклетіана почалися гоніння на християн. Храми руйнували, богослужбові книги спалювали, єпископів і священиків кидали до в’язниць і катували. Лікійська Церква також зазнала переслідувань. Миколай, не боячись, відкрито проповідував ім’я Боже й за це був ув’язнений; у темниці він не припиняв зміцнювати віру в’язнів, готуючи їх до страждань за Христа.
Коли гоніння припинив наступник Діоклетіана, Галерій, Миколай повернувся до кафедри й ще ревніше взявся за справу утвердження Православної віри та викорінення язичництва й єресей. Особливо тяжким випробуванням для Церкви стала арианська єресь, що заперечувала божество Сина. Щоб встановити мир і істину, імператор Костянтин скликав Перший Вселенський Собор у Нікеї 325 року, де зібралися 318 архієреїв.
На цьому Соборі видатну роль відіграли святитель Афанасій Олександрійський і святитель Миколай. Якщо інші захищали Православ’я доводами й наукою, Миколай стояв за істину самою вірою — тим, що віра апостолів і Церкви завжди визнавала божество Христа. За переказом, під час одного з засідань, не витримавши богохульства Арія, Миколай ударив його по щоці. Отці Собору сприйняли цей вчинок як надмірну ревність і тимчасово позбавили його архієрейських знаків, віддавши до в’язниці. Проте згодом, коли багато хто бачив видіння — як Христос подає Миколаю Євангеліє, а Пресвята Богородиця покладає на нього омофор — його виправдали, повернули сан і прославили як великого угодника Божого. Навіть місцева Нікейська Церква зберігає пам’ять про нього, а турки-мусульмани шанують ту в’язницю, де він був утриманий.
Після Собору Миколай продовжив свою пастирську працю: утверджував християн у вірі, навертав язичників і повчав єретиків, рятуючи їх від загибелі. Він не забував і про тілесні потреби людей. Коли в Лікії настав голод, один купець, що мав корабель, побачив уві сні Миколая, який наказав йому привезти весь хліб у Лікію, бо архієпископ купить його й залишить завдаток у вигляді трьох золотих монет. Прокинувшись, купець справді знайшов у руці три золоті монети, привіз хліб, і голодуючих було врятовано. За цим випадком люди впізнали в описаному візіоні свого архієпископа.
За життя Миколай прославився як умиротворитель ворогуючих, захисник невинно засуджених і рятівник від неминучої смерті. За правління Костянтина Великого у Фригії спалахнув заколот; імператор послав війська під проводом трьох воєвод — Непотіана, Урса й Ерпіліона. Їхні кораблі через бурю опинилися біля берегів Лікії, припаси вичерпалися, і вони почали грабувати місцеве населення, що спричинило сутичку біля Плакомата. Дізнавшись про це, Миколай особисто прибув і припинив ворожнечу, а потім разом із воєводами поїхав у Фрігію, де мирно приборкав заколот.
Повернувшись, воєводи розповіли, що під час його відсутності в Мірах градоправитель Євстафій невинно засудив до смерті трьох громадян, обмовлених ворогами. Миколай поспішив до Мір і прибув саме в той момент, коли кат уже підносив меч, щоб відрубати голови засудженим. Святитель владною рукою вирвав у ката меч і наказав звільнити невинних; ніхто не смів йому перечити, бо всі відчули, що це воля Божа. Троє воєвод, які супроводжували Миколая, були вражені його владою й милосердям.
Повернувшись до двору, ці воєводи здобули царську прихильність, що викликало заздрість при дворі; їх обмовили, і цар засудив їх до смерті. Тюремний сторож повідомив, що страта має відбутися наступного дня. Безневинно засуджені гаряче молилися Богові, просячи заступництва через святителя Миколая. Тієї ж ночі угодник Божий з’явився у сні самому цареві й суворо зажадав відпустити трьох воєвод, пригрозивши підняти повстання й позбавити монарха влади, якщо вирок не буде скасовано.
— Хто ти, що смієш вимагати й погрожувати царю? — запитав наляканий володар.
— Я — Миколай, архієпископ Мір Лікійських, — відповів у сні святитель.
Прокинувшись, цар довго розмірковував над цим видінням. Тієї ж ночі Миколай явився й начальнику міста Евлавію з тим самим наказом — звільнити невинно засуджених. Коли цар викликав Евлавія й дізнався, що йому також снилося те саме, він наказав привести трьох воєвод до двору.
— Яке чаклунство ви чините, що даєте мені й Евлавію однакові видіння? — запитав цар, розповівши про явище святителя.
— Ми не вдавалися до чаклунства, — відповіли воєводи, — але самі бачили, як цей архієрей врятував у Мирах невинних від смертного вироку.
Після розгляду справи й переконання в їхній невинності цар відпустив воєвод.
Чудеса на морі та допомога всім, хто просив
Святитель не раз приходив на допомогу навіть тим, хто ніколи його не бачив. Одного разу корабель, що плив з Єгипту до Лікії, потрапив у страшну бурю: вітрила були зірвані, щогли зламані, а хвилі загрожували потопити судно. Людські сили виявилися безсилі, і моряки, знаючи про чудеса Миколая, гаряче молилися йому про порятунок. Раптом святитель з’явився на кормі біля штурвала, взяв кермо в руки й провів корабель у безпечну гавань.
До нього зверталися не лише християни, а й язичники; він однаково відгукувався на прохання всіх, хто шукав допомоги. Тих, кого він рятував від тілесних недуг, він часто приводив до каяття й прагнення змінити життя на краще.
Слава, старість і кончина
Як писав святий Андрій Критський, Миколай сяяв у Мирах своїми ділами й доброчинністю, мов ранкова зірка серед хмар, мов повний місяць у своїй красі; для Церкви він був яскравим сонцем і прикрасою, джерелом духовного миру.
Бог дарував йому довге життя, але настав і його час. Після короткої хвороби святитель мирно відійшов у вічність 6 грудня 342 року й був похований у соборній церкві Мір.
Нетління мощей і перенесення до Барі
За життя Миколай був щедрим покровителем людей, і ця опіка не припинилася й після його смерті. Його чесне тіло, за благословенням Божим, не зазнало тління й почало виділяти пахуче миро, що зцілювало й творило чудеса.
Минуло понад сімсот років; Міри й Лікійська земля зазнали руйнувань, святині занепали, а гробницю святителя охороняли лише кілька чернеців. У 1087 році Миколай явився уві сні одному священику з Барі й наказав перенести його мощі до цього міста. Жителі Барі, підготувавши три кораблі й вирушивши під виглядом купців, обережно дісталися до Лікійської землі. Дізнавшись, що гробницю охороняють лише четверо старих ченців, вони спочатку намагалися підкупити їх, а потім, за відмови, застосували силу й змусили вказати місце поховання.
Коли мармурову гробницю відкрили, вона виявилася наповненою пахучим миром, у якому лежали мощі святителя. Оскільки забрати важку гробницю було неможливо, мощі переклали в ковчег і вирушили в дорогу. Після двадцяти днів плавання 9 травня 1087 року святиню урочисто зустріли в Барі; спочатку мощі помістили в церкві святого Євстафія.
Численні чудеса, що відбувалися від мощей, спонукали збудувати спеціальний храм: нижню частину (крипту) освятили й перенесли туди реліквії 1 жовтня 1089 року папа Урбан II, а верхню частину базиліки завершили пізніше — 22 червня 1197 року.
Вшанування пам’яті
Служба на честь перенесення мощей з Мир у Барі (9/22 травня) була складена 1097 року російськими подвижниками — ченцем Григорієм із Печерської обителі та митрополитом Єфремом. Православна Церква вшановує святителя Миколая не лише 6 грудня і 9 травня, а й щотижня, особливо по четвергах, присвячуючи йому особливі піснеспіви.
This post is also available in:
English
LEAVE A REPLY