Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Притча про блудного сина нам так добре відома: вона така проста, вона дає нам відчуття тепла і надії, але її значення для нас на цьому не вичерпується, бо вона залишається все ж невиконаною нами, а в ній міститься заклик. Хотілося б виділити три моменти в цій притчі.
Перший – відхід молодшого сина
Він зумовлений себелюбством і сластолюбством, і поки в нас не лише присутнє, а й панує такий стан, ми неминуче віддалятимемося не лише від Бога, а й від найдорожчих людей, причому віддалятимемося саме так, як відійшов молодший син – не просто, а жорстоко, бо слова молодшого сина надзвичайно жорстокі: «Дай мені мою долю, і я піду.» Адже цю долю він мав би отримати після смерті батька. У цих простих словах міститься все його нетерпіння: старий уже пожив, поки він помре, мине найсвітліша пора мого життя; якби він помер зараз, я був би вільний, багатий… І ось у повній своїй безжальності молодий син каже батькові: «Дай мені все те, що мені належатиме, коли ти помреш, бо чекати на твою смерть мені ніколи, щоб жити.» І скільки разів траплялося, що ми звертаємося з подібними словами до тих, хто нас любить, перетворюючи їх на обставини нашого життя, вимагаючи, щоб вони зникли з нашого життя, щоб вони замовкли, щоб їх не було, щоб їх можна було забути на певний час, бо нам хочеться жити без перешкод. Батьки нам можуть заважати, рідні, друзі, Христос.
Другий – повернення сина
Він опам’ятався лише тоді, коли виснажився стражданням. Йому було дано виснажитися голодом, злиднями, покинутості; нам рідко це дається, бо зовнішні обставини нашого життя від нашого безбожжя і бездушшя мало змінюються. Навколо нас занадто багато людей, і тому, зрадивши одному, ми можемо звернутися до іншого. Порожнеча навколо нас не утворюється, і тому не наростає та душевна голодна туга, та мука, яка нарешті змусила цього юнака оглянутися, опам’ятатися. Ми боїмося самого страждання, яке може змусити нас прийти до тями, і ми його уникаємо, і в цьому наша найруйнівніша помилка. Коли в нас виростає туга, коли ми відчуваємо, що більше не можемо жити тим безглуздим, духовно й морально голодним життям, яким живемо, замість того, щоб сказати, що настав час звільнення, ми кидаємося в усі боки, шукаємо друзів, шукаємо розваг, шукаємо гріха, лише б заглушити цю тугу, цей страх, цей жах, цей біль. І тому ми ніколи не приходимо до тями, ніколи не одужуємо і ніколи не стаємо на шлях істинного покаяння; бо до покаяння людина приходить від крайнього гострого болю, від болю, який більше не витримати.
Третє – радість цього покаяння
Ми часто думаємо про покаяння як про щось, що починається в стражданні і темряві і поведе нас ще до більшого страждання, до сорому, до болю, і забуваємо, що покаяння мучительне доти, поки ми не вирвемося, так, дуже болісним ривком із полону, у якому перебуваємо; але покаяння стає радістю щойно ми вирушаємо в дорогу, і коли починаємо впізнавати рідні, давно покинуті місця – ті місця, де був наш душевний лад, який колись був нашим у дитинстві чи юності, давно, а може й зовсім недавно, до того як межу нашої радості поклав гріх, наше сластолюбство і наше крайне себелюбство.
І ось, вслухайтесь у цю притчу – іде син із розбитим серцем, бо він вірить десь у глибині душі в любов батька, і ця любов перевершує все: батько вибігає йому назустріч, перериває його покаяння, не дає йому сказати, що він готовий бути рабом у батьківському домі, тягне його назад, наказує дати йому одежу, яку він колись носив і презирливо відкинув. І тепер син повернувся. Ніби нічого не змінилося; тільки батько трохи постарів, тільки страждання, біль, туга за сином поклали нові зморшки на його обличчі, але все інше – те саме, що й раніше: та сама любов, той самий дім, усе рідне; ніби те інше було не дійсністю, а страшним сном, який лише наклав печать на душу, який так обпік її, що вона вже не повернеться до того. Подумайте про це: через тиждень згадується страшний суд Господній, а потім прощена неділя, і тут нам говориться про те, чому ми пішли, як нам повернутися і чого очікувати. Увійдемо в цю скорботу і цей біль – не будемо їх уникати – навпаки, приймемо, заглибимося в них, щоб скорботою рушити до спасіння. А спасіння – це радість і життя. Амінь.
Митрополит Антоній Сурожський
LEAVE A REPLY