Паралізованого чоловіка принесли до Господа Ісуса Христа четверо його друзів; і, побачивши їхню віру, Христос сказав розслабленому, що зцілення можливе і щоб він встав.
У цьому оповіданні є дві речі, над якими я хотів би, щоб ми задумалися. По‑перше, ця людина була хвора, вона перебувала в потребі; можливо, він не міг сам висловити свою потребу або виявити віру в можливість зцілення; але у його друзів була віра: віра в Христа, віра в Його силу зціляти, зробити людину цілою. І вони взяли паралізованого і принесли його до Господа.
Але однієї лише їхньої віри було б замало: багато було паралізованих, багато було хворих, у яких не було друзів, щоб принести їх до Цілителя.
І ось не тільки їхня віра в Христа, але й їхня любов до друга підштовхнула їх до дії. І саме тому, що цей чоловік, у роки, коли він ще був здоровий, зумів пробудити в їхніх серцях любов, дружбу, відданість, вірність, – у годину потреби вони прийшли йому на допомогу.
Тут нам подвійний урок: по‑перше, що ми можемо приносити Богу потреби людей – фізичні, духовні й інші – якщо в нас достатньо віри в Його зцілюючу силу, і ця наша віра може відчинити двері спасіння для тих, у кого, можливо, бракує віри, які, можливо, не можуть навіть сказати: «Вірю, Господи, допоможи моєму невір’ю!», або які сумніваються, коливаються, які навіть не впевнені, що ми можемо привести їх до Христа.
Але це стає можливим лише тоді, коли людина, яка в потребі, якимось чином пробудила в нас любов – любов настільки особисту, настільки вірну, що ми стаємо здатними діяти. Або ж, можливо, коли наше життя в Бозі має таку глибину, що Бог зміг посіяти в нас стільки Свого співчуття, Своєї власної любові, щоб ми могли звернутися до незнайомця, до того, про кого ми ніколи не чули, підштовхнуті лише його потребою, і принести його до Бога, на спасіння, на зцілення. Ось віра цих людей була дієвою. Вони взяли на себе клопіт нести цього хворого до Христа.
Справжня віра не зважає на перешкоди. Вона все долає. «Дерзай, чадо, прощаються тобі гріхи твої», – каже Христос, бо бачить, що в цих людей справжня віра. Вони, власне, навіть не моляться до Христа, про це нічого не сказано. Вони просто поклали до ніг Христа паралізованого, і цього виявилося достатньо.
Нам ніби показано, що таке молитва. Молитва – це не обов’язково слова, але це обов’язково таке стояння перед Богом, коли ми самі перед Ним постаємо і приносимо Йому людей, які потребують Божої допомоги. Кожне наше переживання за власне горе, за горе, що трапляється з усім народом, коли воно в Христі, коли ми це горе представляємо перед Христом Богом – це і є молитва.
Пам’ятаймо також, що ми маємо ставати здатними любити і здатними пробуджувати, викликати любов навколо себе. Ми повинні навчитися дерзновенню у вірі, щоб, коли бачимо потребу довкола себе, приносити її до Бога, Який один може розв’язати потребу і зцілити, зробити цілими не лише тіло, розум і душу, але й складні взаємини між людьми. Ось наше покликання, ось наш заклик; вслухаймося уважно в те, що Бог говорить нам у цьому євангельському оповіданні, у цій благій звістці про силу любові, божественної й людської, і про силу віри, на яку Божа любов і Боже милосердя відгукуються. Амінь.
Митрополит Антоній Сурожський
LEAVE A REPLY