«Притому я намагався проповідувати не там,
де вже було вiдоме iм’я Христове,
щоб не будувати на чужiй основi». Рим.15:20
У богословській свідомості православної церкви зовсім недавно з’явився термін «канонічна територія», який майже одразу отримав негативне забарвлення. Справа у тому, що ним послуговуються в першу чергу богослови Московської Церкви для виправдання геополітичних амбіцій своєї держави. Тим не менше, це дуже важливий термін, і ми коротко спробуємо поговорити в чому його позитив, і чому він для нас важливий.
Найперше слід сказати, що хоча термін «канонічної території» у Святому Писанні не зустрічається, ті принципи, які він захищає, неодноразово зустрічаються у Біблії як авторитетні підстави для ви будови канонічного права. Окрім того, в процесі розвитку Церкви, тему канонічних території та заборони їх порушувати кілька разів розкривали постанови Вселенських і Помісних соборів.
Хоча питання суперечок за певні території не може бути пріоритетним питання для місіонерів і священнослужителів, тим не менше, дотримання певних загальних принципів поваги та порядку дасть змогу найперше, сконцентруватися певному священику чи єпископу над духовним розвитком конкретної «своєї» пастви, а з іншого боку, це даватиме можливість новим служителям сконцентрувати власне служіння на тих територіях, де ніхто не працював раніше, або не працює тепер. Відтак, повага до принципу чужої «канонічної території» важливим елементом церковного благочестя та порядку. Саме цей принцип покладено в основу канонічного права, та окреслює поведінку священиків, єпископів та дияконів. Більше того. Порушення принципів канонічного права в цьому питанні є важливою підставою для певних канонічних санкцій та покарань, зокрема – позбавлення сану людей, які наважуються переступити цей принцип, про що буде сказано нижче.
У книзі Чисел Мойсей наказу племенам Ізраїлю розділити між собою землі, коли вони увійдуть до Обіцяної Землі. В книзі Ісуса Навина це поділ став можливим оскільки різні території та міста давалися різним родам (пелеменам.) Кожне премя чи рід розвинуло власні звичаї та традиції, а відтак, повинно було бути відділеним хоча б георнгафічно та бути незалежним від інших племен: кожній культурі потрібен свій власний культурний, релігійний та соціальний простір.
Так само і в Євангелії існує кілька згадок, в яких можемо помітити зародження такої риси Церкви, як повага до чужої території, визначеної канонами. Так апостол Павло в посланні до Галатів каже, що він «апостол необрізаних», у той час, коли Петро – «апостол для обрізаних». Це не просто риторичні слова, але бачимо ясний культурний розділ в структурі Церкви ще в апостольські часи. Кожен із апостолів мав свою частину роботи та не втручався, не заважав роботі інших, якщо його спеціально не запрошували. І хоча зараз ми говоримо про різницю між християн єврейського походження та християн язичницького походження, мова йде насамперед про те, що ця різниця стала принциповою в поділі служінні апостолів і служителів Церкви перших віків.
У книзі Діянь святих апостолів різні апостоли та учні були послані в різні міста та країни, щоб проповідувати Євангеліє. Деякі з них засновують великі громади, які називаються Церквами –Антіохія, Єрусалим, Рим, Коринф. Кожна з цих Церков відділена одна від одного не тільки географічно, але й практично, життєво. У кождної з них свій особистий стиль життя та служіння, свої потреби та проблеми. Кожна зі згаданих Церков має свої особисті характеристики. Таким чином, коли в Новому Завіті виживається слово «Церква», найчастіше воно характеризує не Церкву Христову взагалі, а окрему єпархію, чи «Помісну Церкву». А сьогодні, коли ми прагнемо отримати все православне визнання Православної Церкви України, як окремої, суверенної Церкви свого народу, ми свідчимо про свою цілковиту богословську, культурну, історичну, соціальну різницю між Церквою України та будь-якими іншими Церквами. Ми не гірші і не кращі: ми різні. І саме наша різність, різноманіття, певна не схожість на усіх, із богословського погляду дає нам право на отримання канонічного визнання – ми українці – народ із власною тисячолітньою історією Православ’я. І це очевидно, рано чи пізно слід сприйняти як факт, подобається це комусь чи не подобається.
А тепер, дещо звузимо предмет нашої розмови на більш локальні приклади. Існування певних принципів відповідальності за певні географічні та культурні області зумовило появу особливих відповідальних осіб, які б «наглядали» за певними церковними територіями. Особливих церковних служителів, начальників, які піклуються про дотримання цього принципу на певних територіях називають «єпископами». Вони самі охороняють ввірені їм області та розподіляють ці території серед пресвітерів (священиків.). Православна Церква з перших своїх віків тримається принципів, що «без єпископа немає Церкви», і «де є єпископ, там є Церква». Так само, як жоден священик не може поставити (рукоположити ) іншу людину на цей сан, бо немає відповідних повноважень Церкви, так і жоден священик не має права самовільно порушувати кордони чужої парафії чи міста, якщо там уже було призначено єпископом канонічного священика, який може виконувати свої функції.
До речі, хотів би зауважити ще одну, надзвичайно важливу річ. Окрім «Указу» від архієрея – офіційного дозволу священика звершувати богослужіння та душпастирську працю на певній парафії, особливу важливість для кожного канонічного священика має св.Антимінс, на якому рукою єпископа написано для якого храму і яким архієреєм його було освячено. В певному сенсі саме цей надпис і дає священику його легітимність у служінні й визначає його юрисдикційну приналежність. І саме тому дуже важливо священикам завжди мати «актуальні» антмінси. І хоча чимало з них (антимінсів), які використовуються на Літургії мають історичну, мистецьку, наукову цінність, все-таки, їх місце не на св.Престолі, а в музеї певної парафії чи ризниці Єпархіального архієрея. Слід розуміти, що канонічно, зі смертю архієрея чи переведення його на інше місце служіння, освячений і підписаний ним антимінс втрачає своє канонічне значення, бо не відповідає дійсному стану речей. Навіть якщо він був освячений самим Патріархом.
Подальший розвиток церковних канонічних структур – Помісна Церква- патріархат-митрополія-єпархія-парафія фактично і стало розширенням концепції та принципу канонічної території. На цьому побудований увесь канонічний устрій Православної Церкви.
Саме недотримання принципів поваги до чужих канонічних територій і призводить до глобальних розколів і великих територіальних суперечностей, як часом поставали між окремими служителям, так і в межах помісних Церков. Скажімо, претензії Московської Церкви на Україну нічим не підтверджені, оскільки Україна сьогодні не лише є самостійною державою, але й знаходиться в юрисдикції Константинополя – Вселенського Патріарха. Не прийняття цього факту призвело не тільки інтелектуальних, богословських суперечок, але стало підставною для реальної військової агресії Росії в Україні.
Норми сучасного церковного устрою стосовно певних, ввірених єпископам і священикам територій визначаються давніми канонами Православної Церкви. Пригадаємо хоча б деякі
Правила святих Апостолів
Правило 12
Якщо якийсь клірик або мирянин відлучений від спілкування церковного, або недостойний був прийняття до кліру, переїхав і в іншому місті без представницької грамоти, прийнятий буде, нехай будуть відлучені, і той, хто прийняв, і той, кого прийняли.
(Ап. 13, 32, 33; ІV Вс. 11, 13; Трул. 17; Антиох. 6, 7, 8, 11; Лаод. 41, 42; Сард. 9; Карф. 23, 106).
Правило 13
Якщо хтось буде відлучений, нехай продовжиться йому відлучення як тому, що збрехав та обманув Церкву Божу.
(Ап. 12, 33; Трул. 17).
Правило 14
Не дозволяється єпископові залишати свою єпархію та до іншої переходити, хоч би багато хто переконував його, хіба що коли буде якась поважна причина, що спонукає його це зробити, через що він словом благочестя міг би тамтешнім вірним принести більшу користь. Але це не повинно бути із власного розсуду, а за судженням багатьох єпископів і внаслідок твердого переконання.
(Ап. 33; І Вс. 15;; ІІІ Вс. 5; Трул. 20; Антиох. 13, 16, 18, 21; Сард. 1, 2, 17; Карф. 48).
Правило 15
Якщо хто — пресвітер, чи диякон, чи взагалі хтось до кліру приписаний, покинувши своє місце служіння, на інше перейде, чи взагалі переселиться (в іншу область), і там буде жити без волі свого єпископа: такому наказуємо більше не служити, а особливо, коли свого єпископа, що його закликає повернутися назад, не послухає. Якщо і надалі залишиться у цьому непослусі, то нехай перебуває у спілкуванні (з тією церквою) як мирянин.
(І Вс. 15, 16; ІV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18; Антиох. 3; Сард. 15, 16; Карф. 54, 90).
Правило 16
Єпископ же, у якого таким бути трапиться, якщо зневажить заборону їм священнодіяти, прийме їх як членів кліру, нехай буде відлучений як учитель безчинств.
(Ап. 15; I Вс. 15; Трул. 17; Антиох. 3).
Правило 32
Якщо якийсь пресвітер чи диякон від єпископа буде в забороні, не слід його до спілкування приймати іншому, але тільки тому, хто відлучив його. Хіба що станеться так, що єпископ, який відлучив його, помре.
(Ап. 12, 13, 16; I Вс. 5; II Вс. 6; Антиох. 6; Сард. 13; Карф. 11, 29, 133; Соф. 1).
Правило 33
Не приймати нікого з чужих єпископів, чи пресвітерів, чи дияконів без представницької грамоти; і, коли вона подана буде, ретельно її вивчити. Якщо будуть проповідники благочестя, нехай приймаються, якщо ж ні, подайте їм що потрібно, але у спілкування не приймайте, тому що багато буває підробок.
(Ап. 12, 13; IV Вс. 11, 13; Антиох. 7, 8; Лаод. 42; Карф. 23, 106).
Правило 34
Єпископам усякого народу слід знати першого у них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу не чинити без погодження з ним. Робити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії і місць (селищ) що належать до неї. Але і перший нічого нехай не робить без погодження з усіма, бо так виявиться однодумність, і прославиться Бог через Господа у Святому Духові, Отець, і Син, і Святий Дух.
(I Вс. 4, 6, 7; II Вс. 2, 3; III Вс. 8; IV Вс. 28; Трул. 36, 39; Антиох. 9).
Правило 35
Єпископ нехай не насмілюється поза межами своєї єпархії рукопокладати в містах і селах, йому не підпорядкованих. Якщо ж викритий буде у тому, що вчинив подібне без погодження із тими, в чиєму підпорядкуванні знаходяться ці міста і села, то нехай будуть позбавлені сану і він, і той, кого він поставив.
(I Вс. 15; II Вс. 2; III Вс. 8; IV Вс. 5; Трул. 17; Анкир. 13 Антиох. 13, 22; Сард. 3, 15; Карф. 48, 54).
Правило 36
Якщо хтось, бувши рукоположеним на єпископа, не прийме свого служіння і не буде опікуватися народом, дорученим йому, нехай буде заборонений, доки не прийме вказаного. Так само і пресвітер та диякон. Якщо ж піде туди, і не буде прийнятий, але не з власної волі, а через злобу народу, то нехай залишиться єпископом. На кліриків же того міста накласти заборону за те, що не навчали такого непокірного народу.
(I Вс. 16; IV Вс. 29; Трул. 37; Анкир. 18; Антиох. 17, 18; Двокр. 17; Кирила Ол-го. 1, 2, 3).
Правила І Вселенського Собору
Правило 15
З причини багатьох смут і заворушень, що відбуваються, розсудили за благо повністю припинити звичай, який усупереч апостольському правилу встановився у деяких місцях: аби з міста в місто не переходив ні єпископ, ні пресвітер, ні диякон. Якщо ж хтось, після цієї постанови Святого і Великого собору, подібне вчинив, зробить з собою подібну справу, розпорядження нехай буде зовсім недійсним, і той що перейшов, нехай буде повернений у церкву, для якої був рукоположений у єпископа, чи пресвітера, чи диякона.
(Ап. 14, 15; II Вс. 5, 6, 10, 20; Трул. 18; Антиох. 3, 13, 16, 21; Сард. 1, 2, 3, 12, 16; Карф. 48, 54, 65, 71, 90).
Правило 16
Якщо деякі пресвітери, або диякони, чи взагалі хто-небудь із зарахованих до кліру, необачно, не маючи перед очима страху Божого і церковного правила (Ап. 15) не знаючи, відійдуть від власної церкви, такі не повинні прийматися до іншої церкви; слід вжити усіх заходів, аби вони повернулися до своєї парафії, і якщо залишаться упертими, належить позбавити їх церковного спілкування. Так само, якщо хтось насмілиться чужого причетника до себе переманити і у своїй церкві без погодження з тим єпископом, від котрого той ухилився, рукоположити, нехай буде недійсним таке рукопокладання.
(Ап. 14, 15, 16; І Вс. 15; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18, 20; Антиох. 3, 21; Сард. 1, 2, 13, 15, 16; Карф. 54, 80, 90).
ІІ Вселенського Собору
Правило 2
Єпархіальні єпископи нехай не поширюють своєї влади на церкви поза межами своєї області, і нехай не змішують церков, але, згідно з правилами, Олександрійський єпископ нехай керує тільки Єгипетськими церквами; єпископи східні нехай керують тільки на Сході, зі збереженням переваг Антиохійської церкви, визнаних Нікейськими правилами; також єпископи області Асійської нехай керують тільки в Асії; єпископи понтійські нехай мають у своєму віданні справи тільки Понтійської області, фракійські — тільки Фракії. Не бувши запрошеними, єпископи нехай не переходять межі своєї області для рукопокладання або якогось іншого церковного розпорядження. При збереженні ж вищенаписаного правила про церковні області, явним є, що справами кожної області керувати буде Собор тієї ж області, як визначено у Нікеї. Церкви ж Божі в іноплемінних народів, мають бути керовані за звичаєм, якого донині дотримувалися, від отців.
(Ап. 34, 37; I Вс. 4, 5, 6, 7; II Вс. 3; III Вс. 8; IV Вс. 17, 19, 28; Трул. 8, 25, 36, 38, 39; VII Вс. 3, 6; Антиох. 9, 16, 18, 19, 20, 23; Лаод. 40; Карф. 11, 13, 18, 26, 34, 73, 76, 95, 98, 120; Сард. 3; Двокр. 14).
Таким чином бачимо, що канонічна свідомість Православної Церкви надзвичайно суворо ставилася до людей, які наважуються попрушити чужі межі, а єпископів і священиків за переступ цих законів позбавляють сану. Жоден єпископ не може служити богослужіння поза межами своєї єпархії без благословення того єпископа, який туди вже призначений. Так само й інші священики не можуть служити поза межами своєї парафії, без дозволу священика, який туди призначений архієреєм. Порушення цих канонів є вагомою підставою для позбавлення сану та інших канонічних санкцій, а всі богослужіння вважаються такими, що не мають канонічної та сотеріологічної (для спасіння) ваги. Богослужіння на території певної єпархії без волі законних єпископів і пресвітерів нікчемні та недійсні. Церква визнає законною тільки службу священика, який призначений на певну парафію. Так само, і єпископів. При соборному служінні старший єпископ очолює службу тільки на прохання «господаря» області, а запрошеним архієреям не дозволено використовувати посох і чи желз поза межами своєї єпархії, бо вони є символам влади, якої запрошений єпископ там немає.
протоієрей Євген Заплетнюк
