(короткий історичний нарис)

1) Перші зерна Євангелія на українських землях

Початком благовістя Христового для предків сучасних українців церковне передання пов’язує з проповіддю св. апостола Андрія Первозванного. Поширення християнства на українських теренах відбувалося також через грецькі колонії Півдня України, де в Північному Причорномор’ї та Криму постали найдавніші християнські єпархії. Величезну роль у становленні православного богослужіння серед слов’ян у ІХ столітті відіграла місія святих рівноапостольних Кирила і Мефодія.

2) Християнізація Київської Русі та зв’язок із Константинополем

У Київській Русі християнство утверджувалося ще за князювання в Києві св. Оскольда (†882), а також Олега (†912) та Ігоря (†945). Св. рівноапостольна княгиня Ольга (†969), охрестившись у Константинополі, будувала храми та сприяла поширенню віри у державі.

Переломним моментом стало Хрещення Русі-України 988 року, здійснене св. рівноапостольним князем Володимиром Святославичем (963-1015), про що свідчить “Повість минулих літ”. Відтоді Київська Русь-Україна утверджується як християнська держава, а Православна Церква набуває загальнодержавного значення. Оскільки Православ’я прийшло з Візантії, Константинопольський Патріархат постає Матір’ю-Церквою для Православної Церкви України.

3) Київська Митрополія у Х-ХІІІ століттях: розквіт церковного життя

Київська Митрополія сформувалася на початку 990-х років. Першим її митрополитом, за церковним переданням, вважають святителя Михаїла Київського (†992). Упродовж Х століття поступово вибудовувалася організація церковного устрою. За князя Ярослава Мудрого (978-1054) у 1051 році в Софії Київській було поставлено митрополита Іларіона – автора “Слова про Закон і Благодать”.

У період Києво-Руської держави розвивалися нові напрямки церковного життя: постали церковно-правові пам’ятки Номоканон і Кормчі книги, зміцніло внутрішнє церковне право та канонічна діяльність Київських митрополитів. Взаємини між державою і Церквою будувалися за візантійським зразком, на принципі “симфонії”.

Надзвичайного розвитку досягли церковна архітектура і мистецтво: було зведено Десятинну церкву, Софію Київську, Михайлівський Золотоверхий собор та інші святині. Чернецтво на Русі-Україні започаткували преподобні Антоній і Феодосій, засновники Києво-Печерського монастиря. У домонгольський час відбувалася канонізація києво-руських святих, зокрема мучеників-страстотерпців князів Бориса і Гліба.

Запровадження християнства стимулювало потужний розвиток книжності та освіти: за Ярослава Мудрого при Софійському соборі засновано бібліотеку і школу, розвивалися писемність, літописання, проповідництво.

4) Київська Митрополія в добу Литовсько-Руської держави (XIII-XV ст.)

Поступовий занепад Київської держави супроводжувався зростанням нового політичного осередку – Володимиро-Суздальського князівства. Після невдалої спроби князя Андрія Боголюбського (1110-1174) домогтися благословення Константинополя на створення окремої Володимирської митрополії (1162), він здійснив напад на Київ (1169), розграбував місто, спалив Печерський монастир і Софійський собор.

Остаточний удар завдав штурм Києва 6 грудня 1240 року монголо-татарськими завойовниками. Це зумовило перенесення осідку митрополитів із Києва на північні території, хоча такий крок суперечив канонічним правилам. У XIII столітті почався процес розділення та ослаблення Київської митрополії, що супроводжувалося неодноразовими спробами відновлення окремої Галицької митрополії на західноукраїнських землях.

За митрополитів Петра Ратенського (†1326) та Феогноста (†1353) відбулося фактичне перенесення осідку Київських митрополитів до Москви, що сприяло піднесенню цього провінційного центру і в церковному, і в державному вимірі.

5) Розділення Митрополії: Київ і Москва

У XIV столітті зміцніло Велике князівство Литовське, до якого увійшли значні частини колишньої Києво-Руської спадщини. За правління князя Ольгерда (1345-1377) загострилася боротьба між московським та київським центрами за митрополичу кафедру і титул “митрополита Київського і всієї Руси”.

За князя Вітовта (1392-1430) Київська Митрополія знову рушила шляхом творення Української Церкви для слов’янських земель поза впливами московських правителів і митрополитів, які тоді продовжували зберігати київський титул. У 1415 році в Новогрудку відбувся Собор, де митрополитом Київським було обрано Григорія Цамблака (†1419).

Остаточне оформлення розділення на Київську та Московську митрополії припало на час митрополита Ісидора (†1463). Сприяли цьому Ферраро-Флорентійська унія, а також падіння Константинополя (1453) і його перетворення на столицю Османської імперії – Стамбул. У Москві було поставлено окремого митрополита, і в 1448 році фактично проголошено автокефалію Московської митрополії. Натомість митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси став Григорій ІІ Болгаринович (1458-1473). Відтоді починає виразно формуватися окрема національна традиція Православ’я – українська та російська.

6) Київська Митрополія у Польсько-Литовській державі (XV-XVII ст.)

Після відокремлення Московської митрополії Київська Митрополія в межах Польсько-Литовської держави існувала самостійніше: починаючи з другої половини XV століття, київських митрополитів обирали на місці, а згодом затверджували константинопольські патріархи. Серед найбільш знаних канонізованих святих цього часу – священномученик митрополит Макарій (†1497).

У XVI столітті для розв’язання внутрішніх церковних питань скликалися Собори. Якщо на початку століття таких згадок небагато (зокрема Віленський обласний собор 1509 р.), то в другій половині XVI ст. їх стає значно більше. Кульмінацією став Берестейський собор 1596 р., після якого Київська Митрополія остаточно поділилася на православну та унійну частини.

Важливим явищем стала активізація православних братств, насамперед Львівського і Віленського. У другій половині XVI ст. князь Василь-Костянтин Острозький (1527-1608) заснував Острозьку академію, де було видано Острозьку Біблію (1581). Українське богослов’я того часу позначене полемічною літературою авторства Івана Вишенського, Василя Суразького, Герасима Смотрицького та інших.

7) Берестейська унія та відновлення православної ієрархії (1595-1620)

За правління короля Сигізмунда ІІІ Вази (1536-1632) у грудні 1595 року укладено унію з Римом. У Бересті 1596 року паралельно відбулися Православний і латино-уніатський собори, рішення яких остаточно закріпили розкол Київської Митрополії.

На захист Православ’я виступило українське козацтво на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, яке підтримало засноване 1615 року у Києві Богоявленське братство. В умовах утисків православних у Речі Посполитій стало можливим відновлення православної ієрархії 1620 року: Патріарх Єрусалимський Феофан III (†1644) висвятив митрополита Київського Іова Борецького.

8) Доба Петра Могили та Хмельниччини

Святитель Петро Могила (1632-1647) очолив Київську митрополію в умовах гострого внутрішньоцерковного протистояння. Для подолання конфлікту було прийнято “Пункти заспокоєння” (1632), якими державна влада визнала православну Київську Митрополію. Діяльність митрополита Петра Могили була спрямована на відновлення церковного життя, створення Києво-Могилянського колегіуму і розвиток православної освіти та богослов’я.

Митрополити другої половини XVII ст. – Сильвестр Косів (†1657), Діонисій Балабан (†1663), Йосиф Нелюбович-Тукальський (†1676) – служили в добу Хмельниччини та прагнули зберегти Київську митрополію в канонічній єдності з Константинополем на Правобережжі. Водночас Переяславська угода 1654 р. посилила наміри московської влади та Московського патріархату підпорядкувати Київську Митрополію. На Лівобережжі в цей час як “місцеблюстителі” діяли архієпископ Чернігівський Лазар Баранович та єпископ Мефодій Филимонович.

9) Синодальний період: 1686-1721-1917

Після неканонічного приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату 1686 року московська церковна політика проявилася в усіх сферах церковного устрою. Відбулося територіальне обмеження Київської Митрополії, адже частина єпархій, що належали їй до 1686 року, відійшли до Московського Патріархату (утвореного 1589 р.). Упродовж XVIII століття послідовно звужувалися, а згодом ліквідовувалися автономні права Київської Митрополії.

У 1700-1721 рр. імператор Петро І Романов ліквідував патріарше управління в Російській Православній Церкві й підпорядкував її Святійшому Урядуючому Синоду (1721-1917). Ректор Києво-Могилянської академії, згодом архієпископ Феофан Прокопович (1681-1736), став автором “Духовного регламенту”, що закріпив синодальну модель управління.

Через брак власної розвиненої системи духовної освіти в Росії та за вимогами імператорів у XVIII ст. відбувся масовий відтік українських ієрархів, духовенства і церковних діячів до служіння в Російській імперії (зокрема Стефан Яворський, Димитрій Ростовський та ін.). У той же час київські митрополити XVIII ст., хоч переважно й були українського походження, дедалі більше ставали виконавцями синодальних розпоряджень, спрямованих на уніфікацію церковного життя за російськими зразками.

10) Правобережжя: унійні процеси та підпорядкування Синоду

Наприкінці XVII століття відбувся перехід у унію галицьких і волинських православних єпархій – як реалізація прихованої політики єпископа Львівського Йосипа Шумлянського (1643-1748).

Утиски православних у Речі Посполитій спричинили повстання “Коліївщина” (1768), придушене урядами Речі Посполитої та Російської імперії. У період трьох поділів Речі Посполитої (1772-1795) православні структури поступово підпорядковувалися Святійшому Синоду РПЦ.

Пінський православний церковний собор 1791 р. став спробою польського уряду взяти під опіку православних підданих, впорядкувати внутрішній устрій Українсько-білоруської Православної Церкви та відновити її юрисдикційний зв’язок із Константинополем, однак російська експансія зруйнувала ці плани. Перетворення Київської Митрополії на першокласну єпархію РПЦ завершилося після остаточного захоплення Російською імперією українських земель (окрім Галичини) наприкінці XVIII століття.

11) ХІХ – початок ХХ ст.: русифікація, освіта, духовні й суспільні зрушення

Церковна політика імператорського уряду в ХІХ – на початку ХХ ст. була зорієнтована на русифікацію та денаціоналізацію українського церковного середовища через узгоджені дії Святійшого Синоду РПЦ і світської влади. На відміну від XVIII століття, усі київські митрополити ХІХ – середини ХХ ст. були етнічними росіянами, що забезпечувало їхню проімперську позицію, унеможливлювало використання української мови (українського читання церковнослов’янської) у богослужінні та посилювало русифікацію.

Духовна освіта на українських землях розвивалася як багатоступенева система підготовки духовенства. Задля загальноросійської уніфікації Києво-Могилянську академію було закрито; натомість відкрито Київську духовну семінарію (1817-1920) та Київську духовну академію (1819-1920) – одну з чотирьох головних освітніх осередків Російської імперії.

Після польського повстання 1830-1831 рр. в межах імперії унію було ліквідовано, а проти українських і білоруських греко-католиків застосовано репресії. Кирило-Мефодіївське товариство стало першою українською організацією, засудженою з політичних мотивів, зокрема за “Книгу буття українського народу” М. Костомарова.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. розгорнулася боротьба за право друкувати переклади Святого Письма українською мовою (П. Морачевський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Пулюй та ін.). Паралельно поширювалися вільнодумство й атеїзм, що спричинило заворушення і революцію 1905 року, а у відповідь з’явилися чорносотенні організації, які обстоювали самодержавство та офіційне Православ’я.

Загалом наслідки синодального періоду (1721-1917) для Української Православної Церкви мали негативний характер: попри розвиток парафій, будівництво храмів і монастирів, створення освітньої системи, синодальна модель призвела до бюрократизації церковного життя, повної русифікації богослужіння, освіти й видавничої справи, а також до занепаду українських церковних звичаїв і традицій.

12) 1917-1921: рух за автокефалію та соборні спроби

Політичні зміни, викликані Першою світовою війною (1914-1918) та революціями 1917 року, спричинили появу й розвиток українського церковного руху за автокефалію (1917-1921). У 1917-1918 рр. в Україні відбувалися єпархіальні з’їзди, серед яких найрадикальнішими в українізації церковного життя були Київський і Полтавський з’їзди 1917 року.

Для підготовки Всеукраїнського Церковного Собору з метою проголошення автокефалії та обрання митрополита-українця українські військові капелани разом із національно свідомим духовенством і мирянами у листопаді 1917 року створили Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР).

Собор було скликано в січні 1918 року, однак через наступ російських червоних військ на Київ делегати першої сесії змушені були роз’їхатися. Після вбивства митрополита Володимира (Богоявленського) у січні 1918 року вибори нового митрополита Антонія (Храповицького) відбулися в травні 1918 р. Друга сесія Собору завершилася конфліктом між ВПЦР і консервативно налаштованою проросійською частиною делегатів.

Третя сесія затвердила “Положение о временном Высшем управлении Православной Церкви на Украине”, яке благословив патріарх Московський Тихон (Бєлавін). 15 листопада 1918 року на третій сесії з промовою щодо необхідності автокефалії виступив міністр сповідань О. Лотоцький.

Закон Директорії УНР про автокефалію Української Церкви ухвалено 1 січня 1919 року. Кроки з канонічного визнання намагалися здійснити О. Лотоцький (переговори у Константинополі 1919 р.) та І. Огієнко, який організував збір підписів на підтримку визнання автокефалії у таборах військовополонених українців у Польщі.

У 1919 році в Києві зареєстровано перші українські православні парафії, що діяли в рамках радянського законодавства. У квітні 1919 р. сформовано ІІ ВПЦР на чолі з М. Морозом. 5 травня 1920 року на пленарному засіданні ВПЦР було проголошено автокефалію Української Церкви. Проте проблема канонічного єпископату для УАПЦ у 1919-1921 рр. залишалася невирішеною.

Архієпископ Полтавський Парфеній (Левицький) певний час співпрацював із ВПЦР, але під тиском єпископського Собору/Синоду був змушений відступити. Діяльність ІІ ВПЦР у 1920-1921 рр. була спрямована на розбудову мережі українізованих парафій із богослужінням українською, а також на пошук способів здійснення єпископських хіротоній. У липні 1921 року в Україну прибув російський патріарший екзарх митрополит Михаїл (Єрмаков).

13) І Всеукраїнський Собор УАПЦ (14-30 жовтня 1921 р.)

Собор УАПЦ відкрився 14 жовтня 1921 року у Софії Київській. 23 жовтня у Софійському соборі відбулася пресвітерська хіротонія о. митрополита УАПЦ Василя Липківського (1921-1927); його заступником обрано архієпископа Київщини Нетора Шараївського. Так звані “Київські канони”, затверджені Собором, проголосили фундаментальними принципами: автокефалію, соборноправність і українізацію. Після інституційного оформлення УАПЦ ставлення до неї було різко негативним як з боку патріаршого єпископату та обновленців, так і з боку митрополита Іларіона (Огієнка).

14) Міжвоєнний період в УСРР: репресії та “самоліквідація”

У міжвоєнний період церковно-державні відносини в УСРР будувалися на матеріалістичній ідеології та радянському законі про відокремлення Церкви від держави й школи від Церкви. На тлі загальносоюзної антицерковної політики відбувалася соборна діяльність УАПЦ у 1920-1930-х рр. Антирелігійна доктрина була вироблена в Росії після більшовицького перевороту 1917 року, що започаткував експеримент формування безрелігійного суспільства.

Ставлення радянської влади до УАПЦ визначалося не лише атеїстичними установками, але й додатковими репресіями через звинувачення українських церковних діячів у “петлюрівщині”.

ІІ Всеукраїнський Собор УАПЦ відбувся 17-30 жовтня 1927 року у Софії Київській. За вимогами НКВС було усунено митрополита Василя Липківського від управління, а другим митрополитом став Миколай Борецький (1927-1930). Після Собору становище різко погіршилося: посилилися репресії, розгорнулися гоніння, масові зречення від сану, закриття й руйнування храмів.

28-29 січня 1930 року в Софійському соборі скликано Перший “надзвичайний” Собор, на якому відбулася так звана “самоліквідація” УАПЦ. Після процесу “Спілки визволення України” (1930), де було засуджено діячів УАПЦ, відбувся ІІ “Екстрений” Собор УПЦ 8-12 грудня 1930 року, який проголосив утворення Української Православної Церкви (1930-1939). Митрополитом Київським став Іван Павловський (1930-1936). Напередодні Другої світової війни церковне життя в УРСР було майже повністю зруйноване: репресії, ліквідація церковних осередків, розстріли митрополитів, єпископату та духовенства призвели до фактичної руйнації церковної мережі.

15) Польський період (1918-1939): відродження і Томос 1924 року

Відродження церковного життя на частині українських земель у Другій Речі Посполитій (1918-1939) відбулося після постання незалежної Польської держави, на території якої опинилася частина РПЦ з українським та білоруським православним населенням. Почаївський з’їзд 1921 р. підтримав українізацію церковного життя.

У 1921 році митрополитом Варшавським і всієї Польщі, екзархом Московського патріарха, став Юрій (Ярошевський), який здійснив реорганізацію управління. Після його вбивства 8 лютого 1923 року митрополитом обрали Діонисія (Валединського) (1923-1948). За підтримки польського уряду було отримано Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 р., в якому акт 1686 року про приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату було визнано неканонічним.

16) Друга світова війна (1939-1945): автономія, автокефалія та еміграція

На Західній Волині, що опинилася у складі СРСР у 1939-1941 рр., церковне життя зазнало тиску, включно з переслідуванням духовенства. За сприяння митрополита Миколая (Ярушевича) православні єпархії, які раніше належали до Польської Автокефальної Православної Церкви, були підпорядковані Московському Патріархатові.

Водночас український церковний рух у Генеральній Губернії ІІІ Рейху (1939-1941) домігся українізації церковного життя та висвячення української ієрархії, зокрема архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка).

Після початку війни між Німеччиною та СРСР Собор єпископів у Почаєві 18 серпня 1941 року став стартом розколу на “визволених землях”, проголосивши Українську Автономну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом у СРСР. Відродження УАПЦ розпочалося декретом митрополита Діонисія (Валединського) від 24 грудня 1941 року: архієпископа Полікарпа (Сікорського) призначено адміністратором Православної Церкви в Україні. Перші хіротонії єпископів УАПЦ відбулися 8-10 лютого 1942 року в Пінську.

Московська Патріархія, що перебувала в Ульяновську, виступила проти митрополита Полікарпа із Великодніми посланнями та проголосила “анафему”. Хіротонії в Києво-Андріївській церкві відбулися 10-17 травня 1942 р. Собором єпископів УАПЦ. Було зроблено спробу об’єднання Автокефальної та Автономної Церков, навіть підписано “Акт поєднання” (8 жовтня 1942 р., Почаївська лавра), однак через протест єпископів Автономної Церкви та невизнання акта німецькою владою процес зупинився. Після відновлення радянської адміністрації у 1943-1944 рр. українські ієрархи різних православних юрисдикцій разом із частиною духовенства й вірних емігрували за кордон.

17) 1945-1990: Україна в складі Московського Патріархату та “Московський конкордат”

Після Другої світової війни Православна Церква в Україні (1945-1990) перебувала під юрисдикцією Московського Патріархату, який у СРСР діяв на підставі умов так званого “Московського конкордату” 1943 року. Після 1946 р. остаточно оформлено Український Екзархат у межах УРСР.

У 1950-1960-х роках, під час хрущовського гоніння на Церкву, екзархат пережив нову хвилю тиску, адже в Україні, попри тривалі репресії та руйнації від 1922 року, зберігалося багато монастирів, парафій і храмів. Патріарший екзарх – митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко) – служив на Київській кафедрі у 1966-1990 рр. За його керування Церква в Україні лишалася частиною Московського Патріархату, однак не мала належно визначеного канонічного статусу.

18) Діаспора (1945-1990): США, Канада, Західна Європа

Українська Православна Церква за кордоном формувалася впродовж ХХ століття завдяки кільком хвилям еміграції, передусім у США і Канаді. Ієрархи та вірні УАПЦ на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським) перебували у таборах переміщених осіб у повоєнній Західній Європі (1945-1953). Після розколу в серпні 1947 р. в м. Ашаффенбурзі виникла УАПЦ (Соборноправна), що проголосила спадкоємність від УАПЦ митрополита Липківського. У Західній Європі УАПЦ очолював митрополит Никанор (Абрамович) до 1969 р.

Після його упокоєння УАПЦ у Західній Європі, а також УПЦ у США після митрополита Іоана Теодоровича очолив митрополит Мстислав (Скрипник), що фактично сприяло об’єднанню українського православ’я поза межами УРСР. Українську Греко-Православну Церкву в Канаді у 1924-1947 рр. очолював митрополит Іоан Теодорович, згодом – митрополит Мстислав, а від 1951 р. – митрополит Вінніпегу і всієї Канади Іларіон (Огієнко) (1882-1972). Євхаристійне єднання УГПЦ зі Вселенським Патріархатом було досягнуто у 1990 році.

19) 1989-1992: третє відродження УАПЦ і постання УПЦ КП

У лютому 1989 року радянські дисиденти, правозахисники, громадські діячі та студенти створили Ініціативний комітет відродження УАПЦ. Хіротонії ієрархів УАПЦ відбулися навесні 1990 р. Для проголошення Київського Патріархату УАПЦ було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор (5-6 червня 1990 р.), який заочно обрав першим Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника) (1990-1993). Восени 1990 р. він прибув до Києва; інтронізація відбулася у Софії Київській.

Того ж 1990 року Український екзархат Московського Патріархату, під впливом нових обставин, було перейменовано на Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом. Митрополит Філарет працював над розширенням автономії УПЦ. У жовтні 1990 року патріарх Московський Алексій ІІ (Рідігер) надав УПЦ “самостійність і незалежність в управлінні”, вручивши митрополиту Філарету відповідну грамоту.

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Помісний Собор УПЦ (1-3 листопада 1991 р., Києво-Печерська лавра) ухвалив рішення про автокефалію та звернувся з проханням затвердити незалежність. Однак Архієрейський Собор РПЦ у березні-квітні 1992 р. нівелював статутні положення УПЦ і рішення Собору 1991 р. Як наслідок антиканонічних дій щодо дискредитації митрополита Філарета відбулося позастатутне зібрання єпископату у Харкові (травень 1992 р.). У червні 1992 р. прибув митрополит Володимир (Сабодан), який очолив УПЦ в єдності з Московським Патріархатом.

Постання Української Православної Церкви Київського Патріархату як Помісної Церкви українського народу стало наслідком рішень Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору 25-26 червня 1992 р. Патріарх Мстислав очолив УПЦ КП після об’єднання УАПЦ та частини УПЦ, представленої митрополитом Філаретом і єпископом Яковом (Панчуком). Частина єпископів, кліру й мирян УАПЦ, незгодних із рішеннями Собору, у 1993 р. оголосила про окрему “УАПЦ”.

Після упокоєння Патріарха Мстислава у США в Києві відбувся Собор (21-24 жовтня 1993 р.), який обрав Патріархом Володимира (Романюка). Його смерть і похорон супроводжувалися трагічними подіями (“Чорний вівторок”, 18 липня 1995 р.). Собор 20-22 жовтня 1995 р. обрав Патріархом Філарета (Денисенка). Від 1995 року УПЦ КП зміцнилася й кількісно зросла; відзначено 2000-ліття Різдва Христового проведенням міжнародної християнської Асамблеї, відновлено й освячено національні святині (Михайлівський Золотоверхий, Пирогоща тощо).

20) Томос про автокефалію ПЦУ та новітній етап (2016-2019)

Напередодні Всеправославного собору 16 червня 2016 року Верховна Рада України ухвалила постанову № 1422-VIII – звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням:

• визнати нечинним акт 1686 р. як такий, що порушував канони;
• сприяти подоланню церковного поділу шляхом скликання Всеукраїнського об’єднавчого собору під егідою Вселенського Патріархату;
• видати Томос про автокефалію Православної Церкви в Україні.

Звернення було підготовлено для нормалізації канонічного статусу Православ’я в Україні та подолання церковного розподілу; одним із чинників стала збройна агресія Російської Федерації.

9 квітня 2018 р. Президент України Петро Порошенко відвідав Стамбул і провів зустріч із Вселенським Патріархом Варфоломієм та членами Синоду. 17 квітня 2018 р. він звернувся до керівників парламентських фракцій із закликом підтримати звернення щодо Томосу.

18 квітня 2018 р. були зібрані підписи архієреїв: 40 – УПЦ КП, 12 – УАПЦ та близько 10 – УПЦ МП на підтримку прохання про Томос. 19 квітня 2018 р. Верховна Рада ухвалила постанову № 2410-VIII про підтримку звернення, а 20 квітня Ростислав Павленко передав документи у Стамбул. 19-20 квітня 2018 року відбулося засідання Синоду Вселенського Патріархату, а 22 квітня оприлюднено комюніке про намір вести узгодження з сестринськими Церквами та піклування про український народ, що прийняв хрещення від Константинополя.

14 травня 2018 р. делегація Вселенського Патріархату розпочала інформування Помісних Церков (перший візит – Афіни). Російська Православна Церква здійснювала активну дипломатичну протидію процесу.

1 липня 2018 р. у промові в Тронному залі Патріарх Варфоломій наголосив, що “канонічної території РПЦ в Україні не існує”, а приєднання 1686 року було неканонічним і перевищило дозволене.

31 серпня 2018 р. відбулася зустріч Патріархів Варфоломія і Кирила; представник Вселенського Патріарха митрополит Еммануїл запевнив, що вона не вплинула на рішення щодо автокефалії України. 1-2 вересня на Архієрейському Синаксі у Стамбулі було підкреслено, що Москва століттями управляла Київською митрополією без відома Константинополя; також ухвалено, що Вселенський Патріархат може надавати автокефалію без узгоджень. 7 вересня 2018 р. призначено двох екзархів у Києві – архієпископа Даниїла Памфілійського (США) та єпископа Іларіона Едмонтонського (Канада) – для підготовки Об’єднавчого собору.

Наприкінці вересня 2018 р. Вселенська Патріархія оприлюднила дослідження документів, доводячи, що Київська митрополія ніколи не передавалася в канонічне підпорядкування РПЦ.

9-11 жовтня 2018 р. Синод Вселенського Патріархату ухвалив рішення:

1. підтвердити намір надати автокефалію Церкві України;
2. відновити ставропігію Вселенського Патріарха в Києві;
3. прийняти апеляції Філарета Денисенка, Макарія Малетича та їхніх послідовників і канонічно поновити їх у сані, відновивши сопричастя їхніх вірних із Церквою;
4. скасувати зобов’язання Синодального листа 1686 року, який “в порядку ікономії” дозволяв Московському Патріарху висвячувати Київського митрополита за умови поминання Вселенського Патріарха;
5. закликати всі сторони утриматися від захоплень храмів, насильства та помсти, щоб панували мир і любов у Христі.

12 жовтня 2018 р. у Росії питання становища РПЦ в Україні стало предметом обговорення нараді постійних членів Ради безпеки РФ; Кремль заявив про підтримку занепокоєнь РПЦ.

27-29 листопада 2018 р. Священний Синод Вселенського Патріархату обговорював текст Томосу, повідомивши про створення проекту Статуту Помісної Православної Церкви України.

Патріарх Варфоломій запрошував ієрархів трьох юрисдикцій до участі в Об’єднавчому соборі 15 грудня 2018 р., у листі до митрополита Онуфрія зазначивши, що після обрання Предстоятеля Помісної Церкви він більше не зможе носити титул “Митрополит Київський”.

Історичний Об’єднавчий собор відбувся 15 грудня 2018 р. у Софії Київській. Перед ним Помісні собори УПЦ КП та УАПЦ вирішили припинити існування як окремі структури та об’єднатися. Делегати (ієрархи УПЦ КП, УАПЦ і два ієрархи УПЦ МП, представники кліру і мирян) одноголосно створили Православну Церкву України, затвердили Статут і необхідні рішення. Таємним голосуванням Предстоятелем обрали митрополита Епіфанія. Титул Предстоятеля: Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України.

5 січня 2019 р. Вселенський Патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію ПЦУ, зазначивши: “Побожний український народ чекав цього благословенного дня цілих сім століть”. 6 січня 2019 р. у храмі св. Георгія в резиденції Вселенського Патріархату Томос урочисто вручили Предстоятелю ПЦУ митрополиту Епіфанію; відбулося євхаристійне співслужіння. 9 січня Томос підписали всі члени Синоду Константинопольського Патріархату, чим формально завершено процес здобуття автокефалії Помісною Українською Православною Церквою.