Про час і смерть
Загадка часу
Розгадати загадку часу неможливо. Та давні мудреці намагалися бодай трохи прочинити її — через символи й алегорії, подаючи час у відчутних, “видимих” образах. Один із таких образів — Кронос: лютий і безжальний бог, що пожирає власних дітей. Час породжує дні й ночі: дні — наче синів, ночі — наче дочок, і тут-таки поглинає їх без останку. Віки й тисячоліття щезають у утробі ненаситного часу.
У персів і мідян відповідником еллінського Кроноса постає божество часу Зерван. Його зображають як людину зі звіриною головою та двома крилами. Зерван стоїть на кулі, а в руках тримає жезл. Котячася куля означає рух часу, який ніколи не зупиняється, не переривається й не повертається назад; крім того, куля символізує космос, бо давні вважали її найдосконалішим геометричним тілом. Час царює над космосом, топче його своєю ногою. Жезл у руках Зервана — знак найвищої влади: ніщо не може опиратися часові, ніхто не здатен вистояти проти нього.
Голова Зервана — голова чудовиська: час — не цар, а тиран; він панує з невблаганною жорстокістю, не має ані попередників, ані наступників, народжений сам із себе, і умертвляє всіх, кого стріне на своєму шляху. У Зервана є крила: час усюдисущий; від нього не сховатися ні в земних прірвах, ні на вершинах гір, ні в небесній безодні, наповненій зорями. Своїм жезлом Зерван руйнує скелі й скидає з небес зірки. Зерван завжди сам. Він — самодержець світу. Ніхто не сміє наблизитися до нього й стати поруч. Лише божество смерті виходить назустріч Зерванові, щоб прийняти з його руки свою здобич.
Інший образ часу — єгипетський сфінкс, що лежить біля підніжжя пірамід у пустелі й ніби стереже царство смерті. Сфінкс почасти подібний до Зервана, тільки навпаки:
у нього тіло лева, а голова й груди — людські. Це — “божество філософів”: він вступає з людьми в діалоги, ставить запитання, загадує загадки — а потім убиває. Філософи й мудреці намагаються розкрити тайни, які зберігає сфінкс, відповісти на його питання, але виявляються безпорадними, як діти. І сфінкс грається з ними, мов із дітьми, а тоді давить їх своєю лев’ячою лапою. Мудреці й філософи не можуть вирватися з-під влади часу, не здатні розгадати загадок сфінкса, не можуть захиститися силою своєї діалектики, якою вражали й полонили світ, і тому ділять одну долю з невігласами: помирають, так і не довідавшись — звідки, куди й навіщо.3 Бо це може відкрити людям лише Той, Хто вищий за час.
У сфінкса — голова й груди жінки. Жіноча голова — символ земної краси. Час зачаровує людей, прив’язує, вабить їх до себе, немов змія — поглядом свою жертву. Одні груди сфінкса означають життя, другі — смерть. У часі починається людське життя, у часі завершується земне буття. Одні груди наповнені молоком, другі — отрутою. Сфінкс обрав собі місце в пустелі — наче на межі з вічністю. Той, хто зводив піраміди, думав перемогти сам час, але нині ними володіє сфінкс. Ці рукотворні гори, чотиригранні символи вогню, — лише ілюзія безсмертя.
Вавилоняни мали в жертовниках своїх храмів-зіккуратів дивне спіралеподібне зображення, яке також було символом часу. Це наче і коло, і пряма лінія: час прямолінійний, але водночас містить у собі певні цикли, які, не замикаючись у суцільне коло, переходять один в інший. Ці цикли давні бачили всюди: від космічних явищ (руху світил) до подій людської історії. Це — проєкція часу в космосі, або космосу в часі.
Давні племена майя та інків більшість своїх храмів присвячували грізному божеству часу. Вони будували їх на високій основі, подібній до пагорба; кожен бік цієї основи був сходами з кам’яними щаблями. Сам храм нагорі мав вигляд усіченої піраміди.4 Щаблі символічно означали дні людського життя. На храмовому майданчику щороку приносили людські жертви5 — ніби на знак того, що ненаситний час вимагає жертв, що люди — його полонені й заручники, а смерть — апофеоз часу.
Давні греки вигадали ще один образ часу: лисий чоловік, який біжить по лезу бритви. Його неможливо наздогнати й схопити за волосся — так само неможливо наздогнати час і повернути його назад. Лезо бритви означає незворотність часу, його одномірність: той, хто біжить ним, не може звернути убік. Але є тут і ще один сенс: умовність самого часу. Минулого немає, бо воно минуло. З реальності воно перетворилося на щось лише мислиме. Майбутнього також об’єктивно немає — воно ще не настало; воно все — в царині припущень, у певній потенції буття, знов-таки — в царині мислимого. Реальним є лише теперішнє, але й воно — не більше, ніж грань між минулим і майбутнім, тонка, як вістря бритви.
Давні не могли відкрити таємниці часу. Вони не могли відкрити й таємниці вічності, яка уявлялася їм певною статикою або паузою між циклами космічної історії. Тому для них час був знаком приреченості, був подібний до страшної змії, яка мертво стискає у своїх кільцях здобич.
Таємницею часу володіє Церква, і ця таємниця проста. Бог створив час як приготування до вічності. Час не є ні безпочатковим, ні безконечним: він тече на тлі вічності. Час — це стан приготування
й вибору, перехрестя доріг, де вирішується головне питання людського існування: з ким людина — з Богом чи без Бога. Час — це можливість змінювання, становлення особистості, явлення або втрати богоподібності, набуття того, що розкриється у вічності.
Тут, на землі, — перебування; у вічності — справжнє буття. Час — поле випробування людини, а вічність — належність Самого Божества; тому для християнина вічність відкривається в часі —
через прилучення душі до передвічної благодаті. Образно кажучи, вічність — це ніби “дихання” Божества, яке душа може відчути під час молитви.
Для невіруючого, як і для давнього язичника, час — лише переддвер’я смерті, негатив буття, руїна людських надій. Тому для невіруючих лишається тільки один спосіб боротися з часом і зі смертю — забути про них.
Для християнина ж час — великий Божий дар і водночас величезна відповідальність: адже вічність може стати для нас і безконечною втратою Бога.
Примітки
- Ймовірно, це слід розуміти так: «Звідки ми з’явилися у цей світ? Навіщо опинилися тут, у долині страждань і плачу? Куди підемо, покинувши її, і де оселимося?».
↩ - Цікаво, що ці храми послугували прообразом мавзолеїв. ↩
- Жертви приносили у страшний спосіб: жрець робив ножем надріз на грудях людини, виривав рукою її серце і кидав на жертовник лютому «божеству». У свята таким чином прирікали на смерть до кількох тисяч людей, здебільшого полонених. ↩
Наш друг і наш ворог
Уявіть дитину, яка хоче впіймати рукою промінь світла. Вона стискає пальчики — їй здається, ніби сонячний промінь затиснутий між ними; але тоді розкриває долоню і бачить, що в ній нічого немає. Так само людині неможливо втримати мить. Час тече, як широка безшумна ріка. Що б не робила людина: спить чи не спить, працює чи молиться, думає про сенс життя чи занурена в метушню пристрастей — година за годиною, день за днем хвилі цієї ріки в невпинному русі наздоганяють одна одну; як неможливо зупинити течію ріки, так само неможливо зупинити час.
Герої історії звершували великі діла, здобували перемоги над ворогами, засновували величезні імперії, зводили неприступні фортеці, творили сади й квітники, що “висіли” на ланцюгах, будували споруди, які називалися чудесами світу, — але ніхто з них не зміг повернути назад жодної минулої миті; жоден із найбільших умів людства не зміг обернути ріку часу всп’ять. Ця ріка понесла їх, як піщинку, в океан вічності: вони прокинулися з небуття — і знову поринули в сон.
Уявіть інший приклад: дитина біжить за власною тінню й хоче наздогнати її. Вона прискорює крок, але все одно не може її впіймати: що швидше людина женеться за тінню, то швидше тінь утікає від неї. Неможливо наздогнати крилатий час.
Час — у постійному самознищенні. Давні зображали його як змію, що ковтає власний хвіст. Час — атрибут відносного буття. У часі немає минулого: воно безповоротно зникло; у часі немає майбутнього: воно лише припускається; у часі немає теперішнього: це промінь, що не має ні довжини, ні ширини, і безперервно ковзає від уже втраченного минулого до ще не існуючого майбутнього. Поки наші органи чуття намагаються “зафіксувати” час як теперішнє, він уже минув, став минулим: хвиля пронеслася повз нас. Отже, теперішнє — лише спогад про щойно минуле; це інерція наших чуттів, які доносять до нас мить, якої вже немає. Отже, теперішнє — це лише слід минулого і очікування майбутнього.
Сама смерть — це не вихід із часу; просто душа людини переходить у стан нового сприйняття часу, нам невідомого. Час зникне тоді, коли небо й земля згорять у космічному полум’ї 6, яке не знищить, а переобразить світ. До Страшного Суду час царює не тільки на землі, але й на небі та в пеклі. Душі святих чекають воскресіння тіл, душі грішників — милості Божої за молитвами Церкви й тих, хто творить милостиню за них на землі. Зміна передбачає час — це рух “по горизонталі”. Вічність — це рух “по вертикалі”: у ній немає змін як переходів із одного стану в інший; у ній — розкриття внутрішнього змісту людської душі.
У вічності немає тієї втрати буття, яку філософи називають асиметрією часу: там немає періодів, що змінюють один одного. Вічність — не нерухомість і не статика, а рух і динаміка, тільки іншого характеру, ніж динаміка часу.
Час одномірний, а вічність багатовимірна. Зрозуміти це важко. Уявімо, що площина, яка є двовимірною, отримала третій вимір і стала об’ємною. Так, образно кажучи, і у вічності: те, що було одномірним, стає багатовимірним, і людина, не втрачаючи минулого, розширює теперішнє; і в цьому теперішньому через причастя до благодаті відкривається все нове й нове: нові обсяги буття, нові “ємності” сприйняття. Час — це переміна; переміна пов’язана з утратою. У вічності — новизна без утрат. Вічність — істинне буття. Час — етап.
Час не переходить у вічність, і вічність не переходить у час. Час минає на тлі вічності. Це період становлення, “утробний” період вічності. В Апокаліпсисі сказано, що після Страшного Суду “часу вже не буде”7.
Є два види безсмертя. Перший — безсмертя святих: вічне наближення до Бога, поступальний рух до Божества, все нові осяяння Божественної благодаті, коли минуле не зникає, а стає подібним до теперішнього; теперішнє не перетворюється на минуле, а стає подібним до майбутнього. Та вічне життя — це не лише саморозкриття, це також спілкування, де існують два полюси: для спасенних — Бог, для загиблих — сатана. Спілкування з Богом — істинне життя, спілкування з сатаною — буття як антижиття, буття як вічне вмирання. Коли ми говоримо про два полюси, то не ставимо між ними знака рівності. Спілкування з Богом — призначення, мета й зміст самого людського життя.
Спілкування з демоном — вічний розпад, де немає зникнення як розкладання на елементи простої й єдиної природи душі. Тут — розпад і протидія сил та енергій душі; тут — рух від центру до периферії, який також не має межі. Тому тут смерть у найстрашнішому й найзловіснішому значенні цього слова — “безсмертна смерть”.
Дехто дивується: як за гріхи, вчинені в часі, душа буде засуджена до позбавлення вічного життя? Таємниця цього — у спілкуванні8: доля грішника — вічне спілкування із сатаною, вічне уподібнення сатані, вічне віддалення від Бога, вічна втрата. Тут, на землі, визначається, з ким душа — з Богом чи з дияволом. Там, у вічності, вже не визначення, а здійснення. Тому така цінна земна життя, так дорогий кожен його момент: він може стати щаблем драбини, що веде вгору — до духовних небес, — або вниз, у безодню, яка воістину не має дна.
Отже, час — і наш друг, і наш ворог; перше чи друге залежить від напряму нашої волі.
Примітки
- «Прийде ж день Господній, як злодій уночі; і тоді небеса з гуркотом минуть, стихії ж, розпалившись, зруйнуються, земля і всі діла на ній згорять» (пор.: 2 Пет. 3:10).
↩ - «…що часу вже не буде; але в ті дні, коли озветься сьомий Ангел, коли він затрубить, звершиться тайна Божа…» (пор.: Одкр. 10:5–7). ↩
- Пояснення редактора в джерелі: позбавлення вічного життя розуміється не як “кара” сама по собі, а як природний наслідок того спілкування, яке людина добровільно обрала в земному житті.↩
Ворон і сова, дзвін і годинник
«Думка про те, що після смерті немає нічого, приносить мені велике полегшення», — так (або приблизно так) писав у своїх спогадах маркіз де Сад, ім’я якого пов’язуютьз одним із тяжких людських пороків. Ця фраза у перевернутому вигляді могла б стати безжальним викриттям феномена, який називають атеїзмом: «Я хочу знайти полегшення в думці, що після смерті нічого немає, — отже, там нічого немає».
Можливо, надія на майбутнє небуття — єдине “втішення”, яке ця людина знайшла на дні гріха. Людська совість має свій голос, що невідступно свідчить про неминучість справедливого відплати. Тому людина не здатна знайти щастя у гріхові. Совість не лише нагадує про муки, вона дає відчути майбутній стан туги й мороку, ніби підводить до порогу пекла. Людина бореться з совістю, як з ворогом, і врешті знаходить жалюгідну “розраду” в тій самій думці: «Після смерті нічого немає».
Духові людини властиве певне відчуття вічності — таке, яке словами передати важко. Дух — це око душі; але, як і тілесні очі, він дуже ніжний та вразливий. Гріховне життя паралізує сили духу, і людина майже втрачає чуття вічності. Вічність стає для неї абстракцією і загадкою, великим «не знаю», яке неможливо розгадати. Та навіть після втрати духовності й заміни її самою лише душевністю думки про вічність і смерть мучать людину, що живе пристрастями. Совість бодай пошепки нагадує: у самому «не знаю» міститься «може бути», і навіть тьмяні тіні вічності наповнюють душу тривогою.
Тоді людина хапається за думку: «Після смерті моя свідомість згасне, а тіло зітліє — і в цьому сенсі я не матиму жодної переваги. Я занурюся в бездонну порожнечу, я зникну. Яка різниця, чинив я добро чи зло? Смерть зрівняє всіх і все. Навіщо ж я маю собі у чомусь відмовляти? Життя — мильна бульбашка, що блищить на сонці: за мить від неї залишиться лише мокра пляма, яка висохне без сліду. Віра й моральність — це старі забобони, ланцюги, які люди самі надягають на себе. Якщо немає вічності — то мені все дозволено, все можна».
Запевнивши себе, що вічності немає, людина водночас наполегливо відганяє думку про смерть, аби не псувати собі настрою. «Дайте мені спокійно докурити цигарку, а потім — що буде, те буде», — відверто сказав мені один сучасний інтелектуал, готовий міркувати про що завгодно — від етики Аристотеля до парадоксів Сартра, від міфів Вавилону до новел Кафки — про все, крім питання про власну смерть.
Є звичай: у кімнаті, де стоїть труна з покійником, завішують дзеркала, щоб у них не “множилися” відображення трун. Людина боїться, що в дзеркалі її пам’яті залишаться образи смерті, і тому намагається заповнити свідомість будь-чим: роботою, мистецтвом, наукою, новинами, грою в політику, вином або наркотиками — аби тільки забути про неминучий кінець, аби в душі не постала, мов нічний привид, картина труни, в якій лежить знайомий їй покійник — вона сама, із загостреним жовтим обличчям.
Тече ріка часу. На її хвилях, мов в обіймах, пливе пліт, прикрашений різними квітами. Це — наше життя. Люди на плоті милуються берегами, наче вони пливуть їм назустріч, розмовляють, розповідають історії та небилиці… Вони сміються, плачуть, співають — але ніхто з них не думає, що за кожним поворотом ріки може виявитися водоспад, і їхній пліт, мов подорожній, що зірвався з урвища в безодню, розіб’ється об каміння, а кипуча течія стане для них могилою.
Один поет, відомий не лише талантом, а й зухвалістю, нахабно написав щось на зразок: «Хай мертві тліють у могилі — живому дай життя сповна», — і, наслідуючи власну пораду, отримав тяжку недугу, яка завершилася для нього багаторічним паралічем і помутнінням розуму. Ще до смерті він лежав у своїй кімнаті, як труп у могилі, і тлів на ліжку, ніби у труні. У розквіті слави він сміявся з Бога і зі смерті, і цей демонічний сміх зробив джерелом свого літературного прибутку. Він був закоханий у земне життя з його швидкоплинними насолодами, та світ, окрім якого він нічого не хотів ні знати, ні бачити, — посміявся вже з нього самого.
Його доля схожа на алегорію або притчу з моторошним кінцем: про людину, яка полюбила змію, милувалася нею, носила на грудях — а вона на “подяку” вжалила її в серце. Так чинить світ із тими, хто, забувши про душу й небо, віддається йому.
Тут, на землі, про час і смерть нагадують дві істоти й два предмети: ворон і сова, дзвін і годинник. Самотній ворон, що сидить на гілці серед опалого листя, подібний до знака питання, ніби задумався: що діється в цьому світі, де початок потоку, який називають часом, і де його кінець? Птах із чорним, наче жалоба, пір’ям нерухомо сидить на засніженому дереві, мов кам’яне звая́ння, ніби хоче вийти з часу — з того, що змінюється і минає.
Зграя воронів, що збирається над мертвим тілом, — вісниця смерті. Життя ворона — терпляче очікування чийогось кінця: для ворона труп — пожива, отже смерть — його “життя”. Саме хрипке каркання ворона схоже на удари сухих кісток, на тріск зрубаних гілок, на гуркіт падіння каміння.
Сова любить пустельні місця. Вона селиться далеко від шумних міст — у хащах лісу або в розколинах скель. Одна людина розповідала, як колись відвідала пустельників, що жили в горах Сванетії [9]. Дорога була довга й важка: то переходили стрімкі гірські річки, то видиралися уступами скель, то підіймалися на вершину, за якою — хвиля за хвилею — піднімалася інша гора, то спускалися в ущелину, де навіть удень панує присмерк. Нарешті дісталися бідних осель пустельників — кількох хатин із колод, обмащених глиною.
Пустельники особливо любили нічну молитву. Вони ділили ніч на кілька частин і спали уривками. Той чоловік запитав: «Чи маєте ви, як зазвичай у монастирях, дзвін або дерев’яне било,
щоб збиратися на молитву в умовлений час?» Вони відповіли: «У нас є нічний дзвін. Ти його почуєш». І ось близько півночі якийсь звук, схожий на плач, прорізав нічну тишу, ніби сама мовчанка гір застогнала, як кришталь від удару. Звук повторювався протяжним ритмом. То був сумний крик сови — мов плакальниця над труною оплакувала мертвого.
Гори на схід від Сухумі були улюбленим місцем монахів протягом багатьох віків. Там трапляються камені з вирізьбленими хрестами — ознаки чиєїсь могили, або людські кості в зарослій кущами печерці. Здавалося, що сова вночі оплакує тих, хто тут жив, і нагадує про неминучість смерті. Кажуть, що сова, хоча зазвичай уникає людських поселень, чомусь любить селитися біля чернечих хатин. Де з’являються монахи — там з’являється й сова, мов їхня супутниця, і вночі чути її крик, що кличе до покаяння.
Сова не спить уночі, шукаючи здобич; і монах не спить уночі, шукаючи в молитві єдиний скарб — благодать Святого Духа, їжу й питво для душі.
Уночі в горах відкривається дивна картина. Вершини, освітлені місяцем, набувають темно-блакитного кольору — ніби хвилі підземного моря вихлюпнулися з надр землі й застигли в польоті. Дерева дрімучого лісу стоять нерухомо, мов кам’яні статуї. Ущелини здаються чорними безоднями — глибокими, як саме небо, й непрозорими, як духовна таїна. Зорі — наче іскри від пожежі, що палає за нічним обрієм, іскри холодного вогню. У горах — особлива тиша. Її можна слухати з такою насолодою, з якою втомлений подорожній п’є воду з гірського потоку. А протяжний крик сови ще більше підкреслює цю глибоку тишу. Цей крик уночі — пісня про смерть. Вид гір, що зливаються з нічним небом, — пісня про вічність.
Голос, який каже: «Час минає, поспішай; ти не володієш часом, він даний тобі в борг» — це бій годинника. Він нагадує, що наше життя — вмирання. Ми говоримо: «Людина прожила тридцять років». Але можна сказати інакше: «Людина вмирала тридцять років» — вмирала від першого дня народження. Годинник — це шкала втрат і облік збитків. Чим ми заповнили минулий час? З чим поєднали щойно прожиту мить?
Інколи мені здається, що циферблат годинника схожий на картину космосу, а дванадцять чисел — на дванадцять знаків небосхилу, дванадцять уявних його частин. Центр циферблата — наша Земля, а стрілки — рух космосу. Колись були пісочні або водяні годинники, де одна за одною падали піщинки або крапля за краплею просочувалася вода. Остання піщинка — останній удар людського серця, остання крапля — останній подих. Були сонячні годинники, де час показувала тінь: ранок — образ дитинства, полудень — зрілості, вечір — старості. А потім сонце заходить за обрій, тіні тьмяніють, настає ніч; мовчить годинник — ніби вмирає сам час.
Голосом, що нагадує про вічність і про смерть, говорить дзвін. Ударами дзвону завершується похорон. Дзвонять, коли повз храм несуть покійника на кладовище. Кажуть, що в минулі віки під час епідемій, особливо чуми, безперервно били в дзвони, нібито очищаючи повітря від зарази. Дзвін ніби розчищає дорогу для душі померлого, відганяє від неї темних духів, які, мов зграя хижаків, оточують і переслідують її. Дзвін — це прощання живих із померлими.
Труну опускають у могилу під звуки дзвону, ніби корабель відпливає від берега в безкраї простори океану. Дзвін викликає глибокі роздуми про скороминущість земного життя. Він нагадує також про воскресіння мертвих, про яке сповістить світові голос Архангела і трубний звук [10]. Дзвін кличе до богослужіння: «Мандрівники земні, поспішайте до свого дому, де перебуває ваш Небесний Отець; цей дім — храм». Дзвін сповіщає про Таїнство Святої Євхаристії. Він ніби каже: «Християнине, де б ти не був — зупинися і подумай про вічність».
Розповідають, що колись на морських берегах, у місцях рифів і підводного каміння, ставили дзвін на високому стовпі й у безмісячні ночі, особливо під час негоди, дзвонили в нього, аби мореплавці, що збилися з курсу, не розбилися і не загинули. Для нас страшна небезпека — забути про смерть. І тут дзвін пробуджує душу від глибокого сну.
Ворони, почуявши здобич, зриваються з гілок, мов чорне листя, і з хрипкими криками кружляють над лісом. Дзвін сповіщає: покійника внесли у кладовищні ворота, з яких нікого не виносять назад. Скрип залізних воріт — мов скрегіт зубів смерті.
…Настає ніч у горах, і пустеля наповнюється протяжними криками сови. З першими проблисками світанку сова замовкає й поринає в сон — наче для того, щоб не бачити тлінної краси цього світу та його марноти. А вночі вона знову кликатиме пустельників на молитву.
Примітки
Наш друг і наш ворог
Уявіть дитину, яка хоче впіймати рукою промінь світла. Вона стискає пальчики — їй здається, ніби сонячний промінь затиснутий між ними; але тоді розкриває долоню і бачить, що в ній нічого немає. Так само людині неможливо втримати мить. Час тече, як широка безшумна ріка. Що б не робила людина: спить чи не спить, працює чи молиться, думає про сенс життя чи занурена в метушню пристрастей — година за годиною, день за днем хвилі цієї ріки в невпинному русі наздоганяють одна одну; як неможливо зупинити течію ріки, так само неможливо зупинити час.
Герої історії звершували великі діла, здобували перемоги над ворогами, засновували величезні імперії, зводили неприступні фортеці, творили сади й квітники, що “висіли” на ланцюгах, будували споруди, які називалися чудесами світу, — але ніхто з них не зміг повернути назад жодної минулої миті; жоден із найбільших умів людства не зміг обернути ріку часу всп’ять. Ця ріка понесла їх, як піщинку, в океан вічності: вони прокинулися з небуття — і знову поринули в сон.
Уявіть інший приклад: дитина біжить за власною тінню й хоче наздогнати її. Вона прискорює крок, але все одно не може її впіймати: що швидше людина женеться за тінню, то швидше тінь утікає від неї. Неможливо наздогнати крилатий час.
Час — у постійному самознищенні. Давні зображали його як змію, що ковтає власний хвіст. Час — атрибут відносного буття. У часі немає минулого: воно безповоротно зникло; у часі немає майбутнього: воно лише припускається; у часі немає теперішнього: це промінь, що не має ні довжини, ні ширини, і безперервно ковзає від уже втраченного минулого до ще не існуючого майбутнього. Поки наші органи чуття намагаються “зафіксувати” час як теперішнє, він уже минув, став минулим: хвиля пронеслася повз нас. Отже, теперішнє — лише спогад про щойно минуле; це інерція наших чуттів, які доносять до нас мить, якої вже немає. Отже, теперішнє — це лише слід минулого і очікування майбутнього.
Сама смерть — це не вихід із часу; просто душа людини переходить у стан нового сприйняття часу, нам невідомого. Час зникне тоді, коли небо й земля згорять у космічному полум’ї 6, яке не знищить, а переобразить світ. До Страшного Суду час царює не тільки на землі, але й на небі та в пеклі. Душі святих чекають воскресіння тіл, душі грішників — милості Божої за молитвами Церкви й тих, хто творить милостиню за них на землі. Зміна передбачає час — це рух “по горизонталі”. Вічність — це рух “по вертикалі”: у ній немає змін як переходів із одного стану в інший; у ній — розкриття внутрішнього змісту людської душі.
У вічності немає тієї втрати буття, яку філософи називають асиметрією часу: там немає періодів, що змінюють один одного. Вічність — не нерухомість і не статика, а рух і динаміка, тільки іншого характеру, ніж динаміка часу.
Час одномірний, а вічність багатовимірна. Зрозуміти це важко. Уявімо, що площина, яка є двовимірною, отримала третій вимір і стала об’ємною. Так, образно кажучи, і у вічності: те, що було одномірним, стає багатовимірним, і людина, не втрачаючи минулого, розширює теперішнє; і в цьому теперішньому через причастя до благодаті відкривається все нове й нове: нові обсяги буття, нові “ємності” сприйняття. Час — це переміна; переміна пов’язана з утратою. У вічності — новизна без утрат. Вічність — істинне буття. Час — етап.
Час не переходить у вічність, і вічність не переходить у час. Час минає на тлі вічності. Це період становлення, “утробний” період вічності. В Апокаліпсисі сказано, що після Страшного Суду “часу вже не буде” 7.
Є два види безсмертя. Перший — безсмертя святих: вічне наближення до Бога, поступальний рух до Божества, все нові осяяння Божественної благодаті, коли минуле не зникає, а стає подібним до теперішнього; теперішнє не перетворюється на минуле, а стає подібним до майбутнього. Та вічне життя — це не лише саморозкриття, це також спілкування, де існують два полюси: для спасенних — Бог, для загиблих — сатана. Спілкування з Богом — істинне життя, спілкування з сатаною — буття як антижиття, буття як вічне вмирання. Коли ми говоримо про два полюси, то не ставимо між ними знака рівності. Спілкування з Богом — призначення, мета й зміст самого людського життя.
Спілкування з демоном — вічний розпад, де немає зникнення як розкладання на елементи простої й єдиної природи душі. Тут — розпад і протидія сил та енергій душі; тут — рух від центру до периферії, який також не має межі. Тому тут смерть у найстрашнішому й найзловіснішому значенні цього слова — “безсмертна смерть”.
Дехто дивується: як за гріхи, вчинені в часі, душа буде засуджена до позбавлення вічного життя? Таємниця цього — у спілкуванні 8: доля грішника — вічне спілкування із сатаною, вічне уподібнення сатані, вічне віддалення від Бога, вічна втрата. Тут, на землі, визначається, з ким душа — з Богом чи з дияволом. Там, у вічності, вже не визначення, а здійснення. Тому така цінна земна життя, так дорогий кожен його момент: він може стати щаблем драбини, що веде вгору — до духовних небес, — або вниз, у безодню, яка воістину не має дна.
Отже, час — і наш друг, і наш ворог; перше чи друге залежить від напряму нашої волі.
Примітки
- «Прийде ж день Господній, як злодій уночі; і тоді небеса з гуркотом минуть, стихії ж, розпалившись, зруйнуються, земля і всі діла на ній згорять» (пор.: 2 Пет. 3:10). ↩
- «…що часу вже не буде; але в ті дні, коли озветься сьомий Ангел, коли він затрубить, звершиться тайна Божа…» (пор.: Одкр. 10:5–7). ↩
- Пояснення редактора в джерелі: позбавлення вічного життя розуміється не як “кара” сама по собі, а як природний наслідок того спілкування, яке людина добровільно обрала в земному житті. ↩
LEAVE A REPLY