Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Я хочу звернути вашу увагу в цьому євангельському читанні сьогодні, яке так просте й так добре нам усім відоме, на дві чи три риси, що можуть пройти повз увагу, бо ми надто звикли до цього читання.
Перше – до Спасителя Христа підійшли десять людей, які, хворіючи на проказу, вважалися нечистими з погляду старозавітного закону. До них ніхто не підходив, їх ніхто не торкався. І вони, знаючи це, зупинилися осторонь, не наважилися підійти до Христа. Але серед них було дев’ять ізраїльтян, що належали до вибраного народу, і один самарянин, з якими ізраїльтяни не спілкувалися. І ось їх об’єднало горе; коли всі вони стали прокаженими, всі стали відкиненими, раптом вони виявили, що вони – люди, що ніщо їх не розділяє, що їх поєднали горе, нещастя й відкиненість. І серед них уже не було мови про те, що одні – вибрані, а інші – відкинуті; усі вони були людьми в горі.
Так буває і з нами: коли все благополучно, ми починаємо ділити одне одного на різні роди – класові, суспільні, національні, релігійні, мовні. Але коли доходить до нас останнє нещастя, невідступне горе – смертельна хвороба, чи небезпека, якої не оминути, чи відкиненість з боку всіх – ми раптом відкриваємо, що нас не розділяє нічого, що нас нерозривно єднає наше людство, і що остання цінність – це людяне, лагідне, співчутливе, вдумливе ставлення одне до одного. Останнє слово – прийміть, приймайте одне одного, як Христос прийняв вас, без різниці…
І вони зупинилися перед Христом, ці відкинені, які не сміли підійти до Нього, бо були осквернені… Як часто ми, у своїй оскверненості гріхом, неправдою, нелюдяністю, рвемося до Христа, ніби вимагаючи від Нього, щоб Він був нам близький; ми повні неправди, повні гріха, ми відкидаємо одне одного, ми не любимо одне одного, ми чужі одне одному, ми звеличуємося один над одним, ми завдаємо ран, горя, страждання одне одному – а водночас, чи прийдемо ми до церкви, чи звернемося до Бога в молитві вдома – ми вимагаємо від Нього близькості: Чому, Господи, моє серце залишається кам’яним, а Ти його не торкнешся, чому немає в мене сліз умиління, чому Ти не виконуєш моїх прохань, чому не даєш мені відчуття Твоєї близькості, чому для мене на землі ще не настав рай спасіння, рай вічної радості?… Могли б і ми навчитися від цих прокажених того трепетного страху перед святинею, того усвідомлення, що ми не сміємо підійти; нам досить стояти осторонь і знати, що Він чує, що Він жаліє, що якщо Він захоче, якщо це буде для нас спасительно, Він дасть нам знати про Себе, торкнеться нашого життя, увійде в нього світлом і радістю…
І ми молимося, і попри нашу оскверненість, попри те, що ми уявляємо, ніби маємо право пробитися до Бога, вимагати від Нього, щоб Він зійшов до нас – Він у Своїй милості й лагідності виконує наші молитви. І що ж буває з нами? Як ті дев’ять вибраних, яких очистив Господь і повернув до їхнього вибранства, ми йдемо задоволені: здійснилася над нами Божа обітниця, ми знову належимо до вибраного числа, ми – члени Церкви, ми – православні, нам усе доступно… Ми звикли до того, що ми вибрані, ми звикли до того, що ми так страшенно багаті всім, нам здається природним це багатство, ця близькість Божа, ця людська ласка, і тому ми й не думаємо, що з нами сталося таке чудо, на яке ми не мали жодного права… І ми повертаємося до життя з відчуттям своєї правоти, своєї виправданості, своєї очищеності, оновлені… А ті, що приходять ззовні, як той самарянин, коли хоч здалеку торкнеться його Божа милість – як він поспішає дякувати Богові, як він рветься повернутися, щоб упасти до Його ніг і віддати Йому славу!… Найстрашніше буває тоді, коли й його включать до числа вибраних, і він забуде це чудо, цю першу радість, це перше здивування смиренням і вдячністю; і так само, коли знову й знову торкнеться його благодать – він уже не повернеться.
І це так часто буває з нами, коли ми безбожні, чужі, приходимо до церкви, і зустрічаємо Боже слово в Євангелії, або якимось чином до нас доходить благодать – як трепетно ми її приймаємо – а потім звикаємо: яке страшне слово – звикнути до чуда, звикнути до спілкування з Богом, звикнути до всього того, до чого рвуться мільйони людей і не можуть торкнутися навіть краю ризи…
Подумаймо про це: усе це сказано про нас, хоч сталося з іншими; кожен із нас може впізнати себе – але впізнати замало, недостатньо на мить стрепенутися; треба вдивитися в себе, побачити свою очищеність і прийти з вдячністю, і ніколи не звикати ні до людської любові, ні до Божої любові – це чудо, яке нове щодня і робить нас новими. Слава Богові, слава людям за те, що є гарячі серця, є любов, є життя, є чудо! Амінь!
Митрополит Антоній Сурожський
LEAVE A REPLY