Чому люди – всі ми й безліч інших – приходять до Церкви, приєднуються до Церкви Христової? Чи не тому, що це місце, куди всі можуть прийти з упевненістю, що вони кохані, що їх приймуть як братів і сестер, як дітей чи як батьків: з ласкою, з благоговінням, з турботливістю… Ми любимі Богом, і Церква – це те місце, де Бог зустрічає нас Своєю любов’ю і ласкою, Своєю спасенною турботою; місце, де ніхто не зайвий, де кожен бажаний, де немає чужих, де всі, за словом Апостола, свої і Богові, і людям.
Приходять люди різні. Кажучи образно, одні з нас приходять у всій силі, у всій славі духовної зрілості й здоров’я; інші приходять, як діти, не зачеплені, не заплямовані злом і гріхом, тільки часом поранені. Але приходять і люди, як, мабуть, більшість із нас, які пройшли через життя і яких це життя поранило: сліпі, які більше не бачать світла Божого, що сяє, іскриться на всьому, сяє на кожній людині й з кожної людини; сліпі, яким видиме закрило зір на невидиме, для яких світ став вузьким і темним, як в’язниця, і які до Церкви приходять тому, що в ній розкривається простір, глибина, ширина, в ній є світло, в ній є життя.
Приходять люди, яких життя покалічило, приходять люди, які зів’яли у зовнішньому світі, які вже схиляються до землі, в яких ніби тільки жевріє вічне життя. І всі ми зустрічаємося в Церкві, бо кожен із нас почув, що тут є життя, тут є надія, тут торжествує Божа любов. Кожен із нас любимий, і тому кожен із нас спасенний: бо любов Божа сильніша за смерть, сильніша за гріх, сильніша за зло.
Любов Божа – життя для нас; і кожен із нас почув, що ця любов Божа пізнана й людьми і що, хоч недосконало, не завжди всім серцем (бо всі ми – поранені, всі ми – хворі, всі ми – покалічені), однак і ми один одного вміємо любити, жаліти, терпіти, прощати. Ми прийшли сюди тому, що почули, що є життя і що тут б’є джерело життя…
А зараз ми йдемо по-новому до іншої, славнішої, дивнішої мети. Від Євангелістів, Апостолів, святих, від Церкви, один від одного ми почули, що наближається день слави Божої, наближається день Воскресіння, наближається день, у якого не буде ночі… І всі ми зараз готові вступити на корабель, який понесе нас до вічних берегів…
Церква порівнюється і в Писанні, і в творах Отців, і в церковних піснях з кораблем, який несе нас у вічність. На кораблі буде тісно, буде безліч нас; одні радуватимуть усіх своєю невинністю й чистотою, інші – невинні, чисті – ранитимуть наше серце при вигляді того, що з ними зробив чужий гріх, людська жорстокість, безумство…
Ще інші стоятимуть, як велетні духу, надихаючи нас на цьому шляху; це ті святі, пам’ять яких ми будемо звершувати з тижня в тиждень по неділях і щодня; святі, які показують нам, як жити, розкривають нам велич подвигу, відкривають нам, як ми можемо розкритися Божественній благодаті і чим ми можемо стати: яка краса, яке величчя може в нас просіяти на славу Божу, на спасіння ближнього, на вічну радість Ангелів…
Інші ж вступають на цей шлях грішними, ще не очищеними, ще хворими гріхом, ще пораненими. З якою жалістю, з якою ласкою, з яким трепетом ми повинні до них ставитися!.. А інші на цей корабель вступають уже зів’ялими, втративши ніби надію на власні сили, сподіваючись тільки на підтримку іншого, на турботливість, на ласку, на жалість.
Про тих Апостол Павло сказав: Ви, сильні, несіть немочі слабких. – І в іншому місці: Один одного тягарі носіть, взаємну важкість несіть, і так ви виконаєте закон Христовий… Всі ми належимо до того чи іншого розряду, і всі ми потребуємо один одного на цьому шляху.
Зараз від покаянних тижнів самоаналізу, сповіді, самозасудження й покаяння ми вступаємо в тижні, коли розкривається перед нами сила Божа, коли Церква перед нами розкриває шляхи Божі, коли нам видно, як діє Бог, як Його благодать може людину перетворити, зробити новою тварю…
Якою ціною це звершується Богом? Хрестом, жахом Гефсиманського саду, розп’яттям, Богозалишеністю, сходженням до аду: ось міра Божественної любові й торжества Божого… Приймімо один одного ласкою, любов’ю, все один одному простимо!
Ми співатимемо сьогодні ввечері недільний канон: Возлюбимо один одного, скажімо один одному “Браття” і всім простимо все Воскресінням… Бо не простити – це залишитися в темряві, коли ми прагнемо до світла, не простити – це залишитися рабом гріха, коли ми шукаємо свободи, не простити – це зберегти вільною волею в собі насіння смерті й жало смерті, коли ми шукаємо, бажаємо воскресіння, молимо про нього, прагнемо до нього…
Простимо ж один одному все, все, чим ми один одному досадили, чим ми один одного образили, принизили, все, що ми зробили, вчинили безумно, в потьмаренні розуму, в безумстві серця, в нетверезому хитанні волі, в бунті плоті – все простимо один одному й почнемо цей шлях.
Цей шлях нелегкий, на цьому шляху ми будемо невірні своєму сердечному бажанню, своєму власному прагненню, не будемо вірні ні Богові, ні самому найкращому, що в нас є; але згадаймо слова Серафима Саровського, що важливий початок і кінець шляху.
Початок – це наше теперішнє покаяння, це наша відкритість один до одного, це наша готовність бути один одному своїми, а не чужими, один одного тягарі носити, любити один одного ціною страждання, болю, хреста; кінець – це радість зустрічі Пасхи Господньої, зустрічі Воскресіння, вступу в Царство Боже, у вічність, у торжество й перемогу.
А на шляху – будемо один одного підтримувати; ті, хто міцніші, підтримувати немічних, але всі, всі, всі без залишку терпіти один одного, нести один одного, як носили, як підтримували один одного ізраїльтяни, коли вийшли з Єгипту в землю обітовану – коли старих несли, хворих підтримували, поранених укріпляли, дітей на руках несли, міцних закликали на допомогу.
Ось так будемо йти з тижня в тиждень до Пасхи Христової, і тоді з якою радістю ми зможемо один одного обняти, поцілувати не лукавим поцілунком Іуди, а радісним пасхальним поцілунком, і сказати, що воскрес Христос, що переможена смерть, що ніч дійшла до кінця, що засяяв новий день, вічний уже тепер для нас.
І яка буде радість цієї зустрічі!
І тепер я хочу просити всіх – і вас, тут присутніх, і через вас – тих, яких немає тут через неміч, через лінощі, через забудькуватість, через старість, простити мені, що я, якому доручив Господь про вас піклуватися день і ніч і молитвою, і любов’ю, і кожною силою душі й тіла, так мало це роблю, так невірний своєму покликанню!
ПРОСТІТЬ, і через це відкрийте й мені шлях до прощення Божого, і якщо сил вистачить, якщо я зумію покаятися, очиститися, обновитися – і я послужу вам з вірністю, до якої мене покликав Господь і яку я постійно так грішно, так зло, так безвідповідально порушую… Простіть мене, і простимо один одному, і відкриємо один одному обійми серця, назвемо один одного братами й сестрами й вступимо в цей шлях до Воскресіння, до нового життя, коли ми станемо живими силою.
LEAVE A REPLY