Протягом перших тижнів, що настають за животворним, світлим Воскресінням Христовим, ми чуємо свідчення про це Воскресіння, і через ці свідчення самі долучаємося до впевненості, що Христос справді воскрес, що Він – істинно Син Божий, Спаситель світу. Але ми не лише приймаємо це свідчення, ми згадуємо поіменно тих людей, які це свідчення нам принесли. І згадувати ми їх маємо з трепетним серцем, із глибокою вдячністю, бо без них не дійшла б до нас із такою силою та переконливістю звістка про те, що Христос воскрес.
У першу неділю ми згадуємо апостолів, які зустріли обличчям до обличчя Спасителя Христа і переконалися в тому, що це не привид, а воскреслий плоттю їхній Господь. У другу неділю ми згадуємо апостола Фому, який вимагав упевненості, бо, можливо, з-поміж усіх він сильніше за інших відчував, що на цьому буде грунтуватися вся наша надія, вся наша віра, все наше майбутнє життя… Тепер ми згадуємо і жінок-мироносиць, які прийшли рано до гробу і які були свідками – не самого воскресіння, а спочатку порожнього гробу, що говорив нам про те, що немає там уже Тіла Спасителевого; були свідками слів ангельських про те, що Він воскрес, і зустріли Спасителя Христа. Згадуємо ми також сьогодні й Йосифа Аримафейського, і Никодима. І ось кілька імен, на яких хочеться зупинитися.
Йосиф був таємним учнем, Никодим уночі приходив до Спасителя. Поки Він був живий, вони мовчали, переховувалися, але коли Він помер, раптом вірність у їхніх серцях розквітла з такою сміливістю, що вони відкрито оголосили себе учнями Того, Хто нібито був переможений, учнями Того, Кого вбила людська злоба. Вони пішли до Пілата вимагати тіло Спасителя Христа. Вони, які за Його життя боялися зізнатися в тому, що вони – Його учні, коли дійшло до Його смерті, виявилися вірними і сміливішими за багатьох інших, сміливішими за Його учнів.
Сьогодні згадується також слово Христове жінкам-мироносицям: “Ідіть, скажіть Його учням і Петрові…”. Чому Христос так виокремлює Петра? Хіба міг Петро тоді сподіватися на радісну зустріч із Христом? Він ще не отримав від Нього прощення, на ньому ще лежав сором, ганьба триразового зречення від Нього. Петро міг би подумати: “Так, воскрес Христос, Він для всіх – друг, а мені Він – суддя…”. І втішаючи його заздалегідь, ніби завчасно відкриваючись йому як Спаситель і друг, чия дружба ніколи не похитнеться, Христос каже Своїм ученицям, жінкам-мироносицям: “Ідіть, звістіть не лише Моїм учням, але й Петрові, що Я воскрес, і що є надія, що все можливо…”.
Будемо згадувати кожного з цих людей. Жінки-мироносиці йшли за Христом і служили Йому та апостолам своїм майном, вони не втекли з Голгофи, вони стояли тоді, коли сховалися всі учні. Згадаймо Петра, який зрікся – і все ж залишився вірним десь у глибинах своєї любові. Згадаймо Йосифа та Никодима, які за життя боялися, але в яких розквітла ця дивовижна вірність Переможеному, як здавалося, їхньому Вчителю. Не забуваймо їх, приймімо їхнє свідчення, приймімо від них також приклад тієї вірності серця, тієї здатності вірувати, і тоді й нам буде дане знання, яке віра відкрила їм про Христа. Амінь.
LEAVE A REPLY