Загадка часу

Розгадати таємницю часу неможливо. Але давні мудреці намагалися бодай трохи відкрити її через символи й алегорії – подати час у певних відчутних образах.

Один із таких образів – Кронос: суворе й безжальне божество, що пожирає власних дітей. Час народжує дні й ночі: дні – немов своїх синів, ночі – немов дочок, і відразу ж поглинає їх без останку. Віки й тисячоліття зникають у лоні ненаситного часу.

У персів і мідян відповідником еллінського Кроноса було божество часу Зерван. Його зображали у вигляді людини зі звіриною головою і двома крилами. Зерван стоїть на кулі, у руках тримає жезл. Куля, що котиться, означає рух часу, який ніколи не зупиняється, не переривається і не повертається назад; окрім того, куля означає космос, бо давні вважали саме кулю найдосконалішим геометричним тілом. Час царює над космосом, він топче його своєю ногою. Жезл у руках Зервана – символ найвищої влади: ніщо не може опиратися часові, ніхто не може йому протистояти.

Голова Зервана – голова чудовиська: час не цар, а тиран; він править із невблаганною жорстокістю. У нього немає ні попередників, ні нащадків; він народжений сам із себе і умертвляє всіх, кого зустріне на своєму шляху. У Зервана є крила: час всюдисущий, від нього неможливо сховатися ні в земних проваллях, ні на вершинах гір, ні в небесній безодні, наповненій зорями. Своїм жезлом Зерван руйнує скелі й скидає з неба зорі. Зерван завжди сам. Він самодержець світу. Ніхто не сміє наблизитися до нього й стати поруч із ним. Лише божество смерті виходить назустріч Зерванові, щоб отримати з його руки свою здобич.

Інший образ часу – єгипетський сфінкс, що лежить біля підніжжя пірамід у пустелі й ніби стереже царство смерті. Сфінкс певною мірою подібний до Зервана, тільки навпаки: у нього тулуб лева, а голова й груди – людські. Це божество філософів, яке вступає з людьми в діалог, ставить їм запитання, загадує загадки, а потім убиває їх. Філософи й мудреці намагаються розгадати таємниці, які зберігає сфінкс, відповісти на його питання, але виявляються безпорадними, як діти. І сфінкс грається з ними, як із дітьми, а потім розчавлює їх своєю лев’ячою лапою. Мудреці й філософи не можуть вирватися з-під влади часу, не можуть розгадати загадок сфінкса, не можуть захиститися силою своєї діалектики, якою вони вражали й полонили світ, і тому поділяють одну долю з невігласами: помирають, так і не дізнавшись – звідки, куди і навіщо³. Бо це може відкрити людям лише Той, Хто вищий за час.

У сфінкса голова й груди жінки. Голова жінки – символ земної краси. Час зачаровує людей, прив’язує їх до себе, вабить, немов змія – свою жертву поглядом. Одна грудь сфінкса означає життя, інша – смерть. У часі починається життя людини, у часі завершується її земне буття. Одна грудь наповнена молоком, інша – отрутою. Сфінкс обрав собі місце в пустелі, ніби на межі з вічністю. Той, хто споруджував піраміди, думав перемогти сам час, але сьогодні ними володіє сфінкс. Ці рукотворні гори, чотиригранні символи вогню, – лише ілюзія безсмертя.

Вавилоняни мали у вівтарях своїх храмів – зикуратів – дивне спіралеподібне зображення, яке також було символом часу. Це ніби і коло, і пряма лінія: час прямолінійний, але водночас містить у собі певні цикли, які, не замикаючись у суцільне коло, переходять один в один. Давні спостерігали ці цикли всюди: від космічних явищ – руху світил – до подій людської історії. Це проєкція часу в космосі або космосу в часі.

Давні індіанські племена майя та інків більшість своїх храмів присвячували грізному божеству часу. Вони будували їх на високій, подібній до пагорба основі, кожен бік якої являв собою сходи з кам’яними щаблями. Сам храм, що стояв угорі, мав вигляд зрізаної піраміди⁴. Щаблі символічно означали дні людського життя. На майданчику храму щороку приносили людські жертви⁵, ніби на знак того, що ненаситний час вимагає жертв, що люди – його полонені й заручники, а смерть – апофеоз часу.

Давні греки вигадали ще один образ часу: лиса людина, що біжить лезом бритви. Її неможливо наздогнати й схопити за волосся – так само неможливо наздогнати й повернути час. Лезо бритви означає незворотність часу, його одномірність: той, хто біжить ним, не може звернути вбік. Але тут є ще один сенс: умовність самого часу. Минулого немає, бо воно минуло. З реальності воно перетворилося на щось лише мислиме. Майбутнього також об’єктивно немає: воно ще не настало, воно все – у сфері припущень, у певній потенції буття, знову ж таки – у сфері мислимого. Реальним є тільки теперішнє, але й воно не більше ніж межа між минулим і майбутнім, тонка, як вістря бритви.

Давні не могли відкрити таємницю часу. Вони не могли відкрити таємницю вічності, яка уявлялася їм якоюсь статикою або паузою між циклами космічної історії. Тому для давніх час був знаком приреченості, був подібний до страшної змії, що мертво стискає здобич у своїх кільцях.

Таємницею часу володіє Церква, але ця таємниця проста. Бог створив час як приготування до вічності. Час не є безначальним і не є безконечним; він минає на тлі вічності. Час – це стан підготовки й вибору, перехрестя доріг, де вирішується головне питання людського існування: з ким людина – з Богом чи без Бога. Час – це можливість зміни, становлення людської особистості, виявлення або втрати богоподібності, набуття того, що розкриється у вічності.

Тут, на землі, – перебування; у вічності – справжнє буття. Час – поле випробування людини, а вічність належить Самому Божеству. Тому для християнина вічність відкривається в часі – через причастя душі до предвічної благодаті. Образно кажучи, вічність – це ніби подих Божества, який душа може відчути під час молитви. Для невіруючого, як і для давнього язичника, час – лише переддень смерті, негатив буття, крах людських надій. Тому в невіруючих залишається тільки один спосіб боротися з часом і смертю – забути про них.

Для християнина час – це великий Божий дар і водночас величезна відповідальність: адже вічність може стати для нас і безконечною втратою Бога.

Наш друг і наш ворог

Уявіть дитину, яка хоче впіймати рукою промінь світла. Вона стискає пальчики, їй здається, що сонячний промінь затиснутий між ними, але потім вона розкриває долоню й бачить, що в ній нічого немає. Так само неможливо людині втримати мить. Час тече, як широка безшумна ріка. Що б не робила людина – спить чи не спить, працює чи молиться, думає про сенс життя чи занурена в метушню своїх пристрастей, – година за годиною, день за днем хвилі цієї ріки в невпинному русі поспішають одна за одною; як неможливо зупинити течію ріки, так само неможливо зупинити час. Герої історії звершували великі діяння, здобували перемоги над ворогами, засновували величезні імперії, зводили неприступні фортеці, створювали сади й квітники, що висіли на ланцюгах, споруджували будівлі, які називалися чудесами світу, але… ніхто з них не зміг повернути назад жодної минулої миті; жоден із найбільших умів людства не зміг повернути ріку часу назад. Ця ріка понесла їх, як піщинку, в океан вічності; вони прокинулися з небуття і знову поринули в сон.

Уявіть інший приклад: дитина біжить за власною тінню і хоче її наздогнати. Вона прискорює крок, але все одно не може її догнати: що швидше людина женеться за тінню, то швидше тінь утікає від неї. Неможливо наздогнати крилатий час.

Час перебуває в постійному самознищенні. Давні зображали його у вигляді змії, що ковтає власний хвіст. Час – атрибут відносного буття. У часі немає минулого: воно безповоротно зникло; у часі немає майбутнього: воно лише передбачається; у часі немає теперішнього: це промінь, що не має ні довжини, ні ширини, безперервно ковзаючи від уже втраченого минулого до ще неіснуючого майбутнього. Поки наші органи чуття намагаються зафіксувати час як теперішнє, він уже минув, перетворився на минуле, ця хвиля пронеслася повз нас. Отже, теперішнє – лише спогад про недавнє минуле, інертність наших органів чуття, які доносять до нас мить, якої вже немає. Отже, теперішнє – це тільки слід минулого й очікування майбутнього.

Сама смерть – це ще не вихід із часу; просто душа людини переходить у стан нового сприйняття часу, нам невідомого. Час зникне тоді, коли небо й земля згорять у космічному полум’ї⁶, яке не знищить, а преобразить світ. До Страшного Суду час царює не лише на землі, а й на небі та в пеклі. Душі святих очікують воскресіння тіл, душі грішників – милості Божої за молитвами Церкви й тих, хто творить за них милостиню на землі. Зміна передбачає час; це рух по горизонталі. Вічність – це рух по вертикалі: у ній немає змін як переходів з одного стану в інший; у ній – розкриття змісту людської душі.

У вічності немає тієї втрати буття, яку філософи називають асиметрією часу: там немає періодів, що змінюють один одного. Вічність – це не нерухомість, не статика, а рух, динаміка, тільки іншого характеру, ніж динаміка часу.

Час одномірний, а вічність багатовимірна. Зрозуміти це важко. Уявімо площину, яка є двовимірною, але отримала третій вимір і стала об’ємною. Так, образно кажучи, і у вічності: те, що було одномірним, стає багатовимірним, і людина, не втрачаючи минулого, розширює теперішнє; і в цьому теперішньому через причастя до благодаті відкривається все нове й нове: нові об’єми буття, нові місткості сприйняття. Час – це переміна; переміна пов’язана з утратою. У вічності – нове без втрат. Вічність – це справжнє буття. Час – це етап. Час не переходить у вічність, і вічність не переходить у час. Час минає на тлі вічності. Це період становлення, утробний період вічності. В Апокаліпсисі сказано, що після Страшного Суду часу вже не буде⁷.

Є два види безсмертя. Перше – безсмертя святих: вічне наближення до Бога, поступальний рух до Божества, усе нові осяяння Божественної благодаті, коли минуле не зникає, а стає подобою теперішнього, теперішнє не перетворюється на минуле, а стає подобою майбутнього. Але вічне життя – це не лише саморозкриття; це спілкування, де існують два полюси: для спасенних – Бог, для загиблих – сатана. Спілкування з Богом – істинне життя; спілкування із сатаною – буття як антижиття, буття як вічне вмирання. Коли ми говоримо про два полюси, то зовсім не ставимо між ними знака рівності. Спілкування з Богом – це призначення, мета, зміст самого життя людини. Спілкування з демоном – вічний розпад, де немає зникнення як розкладання на елементи простої та єдиної природи душі. Тут – розпад і протидія сил та енергій душі; тут – рух від центру до периферії, який також не має межі. Тому тут смерть – у найстрашнішому й найзловіснішому сенсі цього слова – безсмертна смерть.

Дехто дивується: як за гріхи, вчинені в часі, душа буде засуджена на позбавлення вічного життя? Але таємниця цього – у спілкуванні⁸: доля грішника – вічне спілкування із сатаною, вічне уподібнення сатані, вічне віддалення від Бога, вічна втрата. Тут, на землі, визначається, з ким душа – з Богом чи з дияволом. Там, у вічності, вже не визначення, а здійснення. Тому таке цінне земне життя, така дорога кожна його мить, яка може стати сходинкою драбини, що веде вгору – до духовних небес, або вниз – у безодню, яка воістину не має дна. Тому час – наш друг і наш ворог; перше чи друге залежить від напрямку нашої волі.

Ворон і сова, дзвін і годинник

“Думка про те, що після смерті немає нічого, дає мені велику втіху”, – так або приблизно так писав у своїх мемуарах маркіз де Сад, іменем якого названо один із патологічних пороків.

Ця фраза, якщо її перевернути, могла б стати безжальним викриттям того явища, яке називається атеїзмом, а саме: “Я хочу знайти втіху в думці, що після смерті нічого немає, тому там нічого й немає”.

Мабуть, ця надія на майбутнє небуття – єдина втіха, яку де Сад знайшов на дні гріха й пороку. Людська совість має свій голос, який невблаганно свідчить про неминучість справедливої відплати. Тому людина не може знайти щастя в гріху. Совість не лише нагадує їй про пекельні муки – вона дає їй відчути майбутній стан туги й темряви, ніби підводить її до переддвер’я пекла. Людина бореться зі своєю совістю, як із ворогом, і зрештою знаходить жалюгідну втіху в тій самій думці: “Після смерті немає нічого”. Свою книгу де Сад подарував Наполеонові Бонапарту – вірному слузі смерті. Але імператор, сприйнявши такий подарунок як особисту образу, у відповідь посадив зухвалого маркіза до в’язниці.

Духові людини властиве певне відчуття вічності – відчуття, яке неможливо передати словами. Дух – це око душі; але, як і тілесні очі, він дуже ніжний і вразливий. Гріховне життя паралізує сили духу, і людина фактично втрачає відчуття вічності. Вона стає для неї абстракцією і загадкою, великим “не знаю”, невідомим, якого вона не може розгадати. Але навіть після втрати духовності й заміни її душевністю роздуми про вічність і смерть мучать людину, яка живе своїми пристрастями. Совість бодай пошепки нагадує їй, що в самому “не знаю” міститься “можливо”, і навіть невиразні тіні вічності наповнюють її душу тривогою.

Вона хапається за думку: “Після смерті моя свідомість згасне, а тіло зітліє, як труп собаки, перед якою в цьому сенсі я не маю жодної переваги. Я порину в бездонну порожнечу, я зникну. Яка різниця, робив я добро чи зло? Смерть зрівняє всіх і все. Заради чого, з якої причини я маю відмовляти собі в чомусь? Життя – це мильна бульбашка, що сяє на сонці. За мить від неї залишиться тільки мокра пляма, яка висохне без сліду. Віра й моральність – це старі забобони, ланцюги, які люди самі на себе накладають. Якщо вічності немає, то мені все дозволено, все можна”.

Запевнивши себе, що вічності немає, людина водночас наполегливо відганяє думку про смерть, щоб не псувати собі настрою. “Дайте мені спокійно докурити сигарету, а потім що буде, те й буде”, – відверто сказав мені один сучасний інтелектуал, готовий міркувати про все на світі: від етики Арістотеля до парадоксів Сартра, від міфів Вавилонії до новел Кафки – про все, крім питання власної смерті.

Є звичай: у кімнаті, де стоїть труна з покійником, завішують дзеркала, щоб у них не відбивалося кілька трун. Людина боїться, що в дзеркалі її пам’яті залишаться образи смерті, і тому намагається заповнити свою свідомість будь-яким змістом: роботою, мистецтвом, наукою, новинами, грою в політику, вином і наркотиками – аби тільки забути про неминучий кінець, аби тільки в душі не з’явилася, наче нічний привид, картина труни, у якій лежить знайомий їй покійник – вона сама, із загостреним жовтим обличчям.

Тече ріка часу. Вона несе на своїх хвилях, немов в обіймах, пліт, прикрашений різними квітами. Це – наше життя. Люди на плоту милуються берегами, які ніби пливуть їм назустріч, розмовляють одне з одним, розповідають історії, небилиці… Вони сміються, плачуть і співають, але ніхто з них не думає, що за кожним поворотом ріки може виявитися водоспад, і їхній пліт, мов подорожній, що зірвався зі скелі в безодню, буде розбитий об каміння, а кипуча стрімнина ріки стане для них могилою.

Гейне, який вирізнявся не лише поетичним обдаруванням, а й зухвалістю, зухвало написав: “Нехай мертві тліють у могилі, живому дай життя сповна” – так або приблизно так. І, дотримуючись власної поради, він отримав відому хворобу, що завершилася для нього багаторічним паралічем і недоумством. Ще до смерті він, як труп у могилі, лежав у своїй кімнаті й, немов у труні, тлів на своєму ліжку. У розквіті своєї слави він сміявся над Богом і над смертю, і цей демонічний сміх зробив джерелом свого літературного заробітку. Він був закоханий у земне життя з його скороминущими насолодами, але світ, крім якого він нічого не хотів ні знати, ні бачити, посміявся над ним самим. Його доля схожа на алегорію або притчу зі зловісним кінцем – про те, як людина полюбила змію, милувалася нею, носила її на грудях, а вона на подяку за цю любов ужалила її в серце. Так чинить світ із тими, хто, забувши про свою душу й про небо, віддається йому.

Тут, на землі, про час і смерть нагадують дві істоти й два предмети: ворон і сова, дзвін і годинник.

Самотній ворон, що сидить на гілці з опалим листям, схожий на знак питання, ніби замислився: що відбувається в цьому світі, де початок того потоку, який називається часом, і де він закінчується? Цей птах із чорним, схожим на жалобу оперенням нерухомо сидить на засніженому дереві, наче кам’яна статуя, ніби хоче вийти з часу – з того, що змінюється і минає. Хмара воронів, які збираються над трупом, – це вісниця смерті. Життя ворона – терпляче очікування чиєїсь загибелі: для ворона труп – його їжа, отже, смерть – його життя. Саме хрипке каркання ворона схоже на удари сухих кісток, на тріск зрубаних гілок, на гуркіт падаючого каміння.

Сова любить пустельні місця. Вона оселяється далеко від шумних міст, у лісових хащах або в розщілинах скель. Один чоловік розповідав, як одного разу відвідав пустельників, що жили в горах Сванетії⁹. Шлях туди був довгий і важкий. Він зі своїми супутниками то переходив бурхливі гірські річки, то видирався на уступи скель, то підіймався до вершини, за якою, немов хвиля за хвилею, здіймалася інша гора, то спускався в ущелину, де навіть удень панує сутінок. Нарешті він дістався до вбогих осель пустельників – кількох будиночків, складених із колод і обмазаних глиною.

Пустельники особливо любили нічну молитву. Вони ділили ніч на кілька частин і спали уривками. Цей чоловік запитав: “Чи маєте ви, як зазвичай у монастирях, дзвін або дерев’яне било, щоб збиратися у визначений час на молитву?” Вони відповіли: “У нас є нічний дзвін. Ти його почуєш”. І ось близько півночі якийсь звук, схожий на плач, прорізав нічну безмовність, ніби сама тиша гір застогнала, як кришталь від удару. Звук повторювався в якомусь протяжному ритмі. Це був сумний крик сови, наче плакальниця над труною оплакувала мерця.

Гори, що лежать на схід від Сухумі, протягом багатьох століть були улюбленим місцем для монахів. Там трапляються камені з вирізаними на них хрестами, які вказують місце чиєїсь могили, або людські кістки в якійсь зарослій чагарником печерці. Здавалося, сова ночами оплакує тих, хто жив тут, і нагадує про неминучість смерті. Кажуть, що сова, хоч зазвичай і уникає людських поселень, однак чомусь любить селитися біля монаших хатин. Куди приходять монахи, там з’являється сова, як їхня супутниця, і вони ночами чують її крик, що закликає до покаяння. Сова не спить уночі, шукаючи здобич; і монах уночі в молитві шукає свій єдиний скарб – благодать Духа Святого, їжу й пиття своєї душі.

Уночі в горах відкривається дивовижна картина. Вершини, осяяні світлом місяця, набувають темно-блакитного кольору, ніби хвилі підземного моря вихлюпнулися з надр землі й застигли на льоту. Дерева дрімучого лісу стоять нерухомо, наче статуї. Ущелини здаються чорними безоднями, глибокими, як саме небо, непроникними, як духовна таємниця. Зорі здаються іскрами від пожежі, що палає за нічним обрієм, – іскрами холодного вогню. У горах особлива тиша. Цю тишу можна слухати з такою насолодою, з якою втомлений подорожній п’є воду з гірського струмка. А протяжний крик сови ще більше підкреслює цю глибоку тишу. Цей крик, що лунає ночами, – пісня про смерть. Вид гір, які зливаються з нічним небом, – пісня про вічність.

Голос, який говорить: “Час минає, поспішай; ти не володієш часом, він даний тобі в борг”, – це бій годинника. Він нагадує, що наше життя – вмирання. Ми кажемо: “Людина жила тридцять років”. Але можна сказати інакше: “Людина вмирала тридцять років”; вмирала з першого дня свого народження. Годинник – це шкала втрат і рахунок збитків. Чим ми наповнили минулий час, із чим поєднали минулу мить? Іноді мені здається, що циферблат годинника схожий на картину космосу, а дванадцять цифр – це дванадцять знаків небосхилу, дванадцять його мислених частин. Центр циферблата – наша Земля, а стрілки – рух космосу.

Колись були піскові або водяні годинники, де одна за одною падали піщинки або крапля за краплею сочилася вода. Остання піщинка в годиннику – останній удар людського серця, остання крапля – останній подих людини. Були сонячні годинники, де час показувала тінь. Ранок – образ дитинства, полудень – зрілості, вечір – старості. А потім сонце заходить за обрій, тіні тьмяніють, настає ніч; годинник мовчить, ніби помирає сам час.

Голосом, що нагадує про вічність і смерть, говорить дзвін. Ударами дзвона завершується поховання. У дзвін б’ють, коли повз храм несуть покійника на кладовище. Кажуть, що в минулі віки під час епідемій, особливо чуми, у дзвони били безперервно, щоб очистити повітря від зарази. Дзвін ніби розчищає шлях для душі померлого, відганяє від неї темних духів, які, мов зграя хижаків, оточують і переслідують її. Дзвін – це прощання живих із померлими. Труну опускають у могилу під звуки дзвона, ніби корабель відпливає від берега в безкраї простори океану. Дзвін викликає глибокі роздуми про скороминущість земного життя. Він нагадує також про воскресіння мертвих, про яке сповістить світові голос Архангела і звук сурми¹⁰. Церковний дзвін кличе на богослужіння: “Земні мандрівники, поспішайте до свого дому, де перебуває ваш Небесний Отець; цей дім – храм”. Дзвін сповіщає про Таїнство Святої Євхаристії. Він ніби говорить: “Християнине, де б ти не був, зупинися й подумай про вічність”.

Кажуть, що раніше на березі моря, у місцях, де були рифи й підводне каміння, ставили дзвін на високому стовпі й у безмісячні ночі, особливо в негоду, дзвонили в нього, щоб мореплавці, які збилися зі шляху, не зазнали корабельної аварії й не загинули. Для нас страшна небезпека – забути про смерть. І тут дзвін пробуджує душу від глибокого сну.

Ворони, відчувши здобич, зриваються з гілок, як чорне листя, і з хрипкими криками кружляють над лісом.

Дзвін сповіщає, що покійника внесли в цвинтарну браму, з якої нікого не виносять назад. Скрип залізної брами – немов скрегіт зубів смерті.

…Настає ніч у горах, і пустеля наповнюється протяжними криками сови. З першими проблисками світанку сова замовкає і поринає в сон, ніби для того, щоб не бачити тлінної краси цього світу і його суєти. А вночі вона знову кликатиме пустельників на молитву.

Хто пам’ятає про смерть, той не може грішити

Три речі невідомі людині: коли вона помре, де вона помре і яка доля чекає її за гробом. Тому людина повинна завжди очікувати смерті й постійно пам’ятати, що сьогоднішній день може виявитися останнім.

Саме тому сьогоднішній день – день спасіння. Господь обіцяв прийняти грішника, якщо той покається від усього серця, але Він не обіцяв якогось точно визначеного часу для покаяння, бо знав лукавство людської душі.

Знаючи день і годину своєї смерті, людина говоритиме у своєму серці: “Це ще далеко; встигну взяти від цього життя все, що воно може дати, а потім, перед смертю, почну каятися”. Але покаяння – це бажання бути з Богом; це початок боротьби з колишнім господарем – демоном, якому людина служила всім своїм гріховним життям; це можливість здобуття благодаті. Лукаве серце, яке хоче обманути Бога, виявиться нездатним до покаяння: перед смертю воно закам’яніє, і людина впаде або в холодну байдужість, або у відчай¹¹. Тому Господь премудро приховав час смерті: її не видно, як подорожнього в тумані; вона входить у дім без стуку; вона, як нежданий гість, не попереджає про свій прихід; вона веде людину за собою, як вартовий веде в’язня на суд, – у тому стані, у якому застане її.

Людина постійно грішить, тому почуття покаяння має бути для християнина постійним почуттям. А ворогами пам’яті про смерть є багатотурботливість, багатослів’я і жарти.

Багатотурботливість – це марне розтрачання часу. Людина забуває про найголовніше – про саму себе. Їй постійно бракує часу, щоб нарешті замислитися: хто вона, навіщо вона на землі? Вона схожа на кулю, кинуту на зелене поле більярдного столу, яка від невидимих ударів котиться, ніби кидається з боку в бік. Людині навіть ніколи подумати, навіщо і кому все це потрібно: ця поспішність, цей вічний біг! Така людина не залишила Богові місця у своєму житті, вона забула про смерть, вона не бачить своїх гріхів. Метафізичні питання цікавлять її менше, ніж наявність життя в далеких галактиках. Їй здається, що такими питаннями можуть займатися тільки нероби або мрійники, а в неї на такі дрібниці часу немає. У цій постійній метушні, у цьому вирі справ вона ніби ховається від Бога. Смерть наздоганяє її несподівано. Вона схожа на бігуна, який раптово падає, перечепившись об камінь. Помираючи, вона думає про те, що не закінчила своїх справ. Вічне життя і духовний світ для такої людини – неприємна, страшна несподіванка.

Другий ворог пам’яті про смерть – багатослів’я, один із проявів прихованої гордині. Господь говорить у Святому Письмі: на кого спогляну? Тільки на лагідного й мовчазного (пор. Іс. 66:2). Справді так: смирення і лагідність, такі любі Богові, поєднані з мовчанням. Багатослів’я – пристрасть, подібна до пияцтва: вона поневолює людину так, що та стає ніби придатком власного язика. Якщо людина, яка перетворила себе на робочу мураху, відібрала в себе час, даний їй для приготування до вічності, розтратила його на зовнішнє і стала духовним банкрутом, то балакун – злодій не лише свого, а й чужого часу.

Балакун у глибині душі вважає, що він уже все знає і йому залишається тільки одне – навчати інших. А насправді багато хто говорить лише тому, що не навчився мовчати. Святі отці стверджували, що людина, яка з великого дару – слова – зробила собі розвагу, схожа на блудника. Тому багатослівна людина неприємна людям і чужа Богові.

Багатослів’я – це безглузде розтрачання душевних сил. Молитва багатослівної людини стає немічною, розсіяною, сухою, подібною до хирлявої рослини. Той, хто багато говорить, втрачає здатність глибоко мислити, не може зупинити й зосередити свою думку на питанні, що потребує уваги. Він стає схожим на ненажеру, який ковтає їжу, не пережовуючи її; уподібнюється дзвіночку, що дзвенить, бо порожній усередині. Або – барабану, обтягнутому ослячою шкірою, який своїм гуркотом заглушує все. Воістину: “Слова розтрачують, мовчання збирає”¹².

Кінець багатослів’я – спустошення душі й втрата благодаті. Всевидящий Бог ніби “не бачить” людину-пустослова, бо й вона неспроможна у своєму серці бачити Бога, неспроможна до богоспілкування, яке потребує зосередження думки. Рибалка витягує рибу з води, коли вона заковтує гачок своїм ротом; а тут диявол тримає балакуна, як свою здобич, за язик.

Смерть – це таємниця, а доторкнутися до таємниці можна лише в безмовності. Балакун може жити біля самого кладовища, бачити, як щодня повз його вікна несуть труни, і водночас не пам’ятати, що колись доведеться помирати і йому. Пам’ять про смерть потребує того, що балакун утратив, – здатності споглядати, ніби закарбовувати письмена на власному серці. Пам’ять про смерть, як і все необхідне для спасіння, – це благодатний дар¹³, а балакун за шумом вимовлених ним слів не може почути у своїй душі тихий голос благодаті.

Смерть приходить до словоблуда так само несподівано, як і до багатотурботливого: адже, перебираючи й обговорюючи чужі справи, він зовсім забув, що вона існує. Але якщо людина, занурена в суєтні турботи, виходить із цього світу порожньою, то балакун зовсім не порожній: за його плечима – цілий мішок чужих гріхів, що стали його гріхами. За звичкою він пробує заговорити із самою смертю, але не отримує відповіді.

Не менше, ніж багатослів’я, пам’яті про смерть противна й звичка постійно жартувати. Цар Соломон порівнював сміх із тріском палаючого хмизу, який дає дим, але не тепло (див. Екл. 7:6). Жарти й насмішки – те саме пустослів’я, тільки просякнуте отрутою, яку людина, подібно до змії, накопичує у своєму серці. Людина – образ Божий. Насмішка – це бажання показати її у спотвореному вигляді, тобто позбавити образу Божого, представити потворною, як Квазімодо.

Жарт робить людину цинічною і зухвалою. Це породження гордині: насмішник прагне принизити ближнього, щоб показати свою уявну перевагу. Ми відчуваємо задоволення, коли чуємо жарти, саме тому, що вони дають розрядку потенціалу зла, накопиченого в нас. Ми схильні видавати жарт за добродушність, але жоден жартівник не любить, коли сміються з нього.

Одне з імен диявола – “блазень”. І справді: диявол забавляється, граючись із людством; він сміється над загибеллю людей. Тому людина, яка звикла жартувати, наслідує демона. Як фантаст створює якусь ілюзорну “реальність”, так жартівник будує музей потвор, до якого запрошує відвідувачів. Його душа перебуває у світі задзеркалля, тільки кожне дзеркало там має криву поверхню.

Пам’ятаю, як одного разу, коли я був ще дитиною, батьки повели мене на якийсь атракціон. На площі стояв великий намет у вигляді шатра; всередині були розміщені величезні дзеркала з опуклою та вигнутою поверхнею. Я бачив у них себе то схожим на ліліпута з величезним животом, то витягнутим угору, ніби мене розтягнули, як гуму, так що голова торкається стелі, то розрізаним на частини, то перевернутим догори ногами. Я не розумів, чому довкола сміються люди, – мені ці дзеркала навіювали страх, ніби вони викрадуть мене і зроблять іншим, ніби я зникну в глибині дзеркал, а звідти вистрибнуть потвори, схожі на мене. Я почав притискатися до матері.

– Тобі нудно? – запитала вона.

– Так, – відповів я.

Як видно, цей балаган не сподобався і їй самій, і вона швидко вивела мене з намету. Я зрадів, що залишився таким, яким був…

Основа релігії – благоговіння. Жарти й сміх знищують благоговіння і роблять душу мертвою та безплідною, подібно до того, як гарячий вітер пісків перетворює квітучі сади на пустелю. Насмішник також не може роздумувати про смерть, не може думати про метафізичні питання: звичка жартувати представить їх у безглуздому, потворному вигляді. Кажуть, що професійні блазні відзначають смерть свого товариша публічною клоунадою. Так, коли ховали королівських блазнів, сама похоронна процесія перетворювалася на карнавал.

Господь сказав: Горе тим, хто сміється, бо вони будуть ридати (пор. Лк. 6:25). Сміх змушує людину забувати про існування демонічного світу, про те, у якій небезпеці перебуває її душа. Сміх і жарти породжують зухвалість. Скільки спокус і гріхів починається зі сміху! Якщо пустослов швидко забуває про смерть, то дотепник готовий передражнювати смерть. Тут – якась моторошна містерія сміху: людина сміється над черепом, а череп сміється над нею.

Про преподобного Ісихія¹⁴ розповідається, що спочатку він жив недбало й зовсім не дбав про свою душу. Тяжко захворівши, Ісихій помер, але потім Промислом Божим знову був повернений до цього життя. Він на власні очі побачив лице смерті, побачив рай і пекло. Після цього він зачинився у своїй келії і плакав день і ніч. Ніхто не чув від нього пустого слова, ніхто не бачив усмішки на його обличчі. Помираючи, він сказав братії: “Простіть. Хто пам’ятає про смерть, той уже не може грішити”. Перша смерть була для нього несподіваною і страшною: вона застала його зненацька, як вартовий застає злодія на місці злочину. Друга смерть наповнила його серце радістю.

До того, хто не пам’ятає про смерть, вона приходить як ворог і веде його в полон, наче закутого в кайдани. До того ж, хто пам’ятає про неї, вона приходить як друг і веде його, як визволитель, від трудів і страждань у країну вічного спокою.

Цар Соломон сказав: “Поспішай до дому плачу більше, ніж до дому сміху”¹⁵. А нерідко людина робить “дім сміху” з власного серця – “дім”, де безглуздо й безцільно минає все її життя. У постійних турботах про мирські справи, у багатослів’ї та сміхові вона хоче сховатися від будь-якого нагадування про смерть: так Адам, згрішивши й забувши про всевідання Бога, марно й жалюгідно ховався від Нього серед дерев.

Ми переживаємо час, просякнутий фаустівським духом. Людина пропонує душу дияволові, бажаючи увічнити земне буття. Диявол – брехун, тому охоче обіцяє те, що для нього неможливе. Фауст у договорі із сатаною, який підписує власною кров’ю, ставить дві умови. Перша – сатана має дати йому насолоду, яка наповнила б його душу радістю, як наповнюють келих вином, по вінця, щоб він сказав: “Мені більше нічого не треба”. Друга – сатана має зупинити мить, зробити її такою, що триває безконечно; час має зупинитися, як потік ріки, що раптом перетворився на лід.

Легенди про Фауста зібрав Ґете – окультист високих ініціацій – і на їхній основі написав свою драму, яка за своєю суттю є розенкрейцерською містерією. Тут ми можемо бачити сатанинську стратегію: знищити пам’ять про смерть, використавши пристрасть. Пристрасть – це гачок, на який ловиться людська душа. Пристрасть – це козирна карта в руках диявола, коли він починає свою гру з людиною. Диявол обіцяє їй, як Фаустові, дати насолоду, щоб людина вигукнула: “Миттєвосте, зупинись!”, і продовжити цю мить, подібно до того, як розкручується нитка шовкового кокона, тільки безконечно. Будь-яка пристрасть протистоїть пам’яті про смерть. Будь-яка пристрасть викидає її за межі свідомості. Пам’ять про смерть здається людині, яка шукає щастя в насолодах, чорною маскою на весіллі.

Для християнина ж пам’ять про смерть, поєднана з молитвою, – це меч, спрямований проти демона. Поки людина пам’ятає про майбутній відхід, поки містичне переживання смерті змушує тремтіти її серце, вона не може грішити – так само, як не може, будучи при здоровому глузді, спати біля зміїної нори або веселитися в домі, охопленому полум’ям.

Виконання пристрасті – це фальшиве життя, ілюзія того, що насолода може принести людині щастя. І ще одна ілюзія – що насолода може тривати безконечно. Серце має повірити в такі нісенітниці, щоб віддати себе пристрасті! Усе людське життя – безперервне руйнування ілюзій: цих та інших, їм подібних. Крах ілюзій – урок, який людина постійно отримує і напрочуд швидко забуває.

Диявол не може зупинити час. Він сам очікує Страшного Суду й вічних мук. Але він може зробити інше: відібрати в людини пам’ять про смерть і навіяти їй упевненість у непорушності земного буття.

Існує дивна секта, у членів якої бажання жити на землі вічно перетворилося на нав’язливу манію. Вчення цієї секти стверджує: люди помирають тому, що повірили у свою смерть. Отже, щоб не померти, достатньо повірити, що ти… не помреш. Коли ж хтось із членів цієї секти все-таки помирає, це зовсім не протвережує інших. Вони кажуть: “Їхня смерть сталася через маловір’я: вони похитнулися у вірі в те, що смерті немає, допустили у своєму серці думку, що помруть, і були покарані смертю за сумнів. Але це їхня справа, а ми віримо, що не помремо, і будемо жити вічно”.

Ця секта виникла в XIX столітті там, де й мала виникнути, – в Америці, і існує досі. Її члени медитують на тему того, що вони ніколи не помруть, що смерті немає, а потім, несподівано для самих себе, помирають і вирушають до крематорію або на кладовище.

Будьмо чесними, по-справжньому вдивімося у своє серце: чи не тліє там щось подібне до надії цих нещасних сектантів? Чи не втішаємо ми себе думкою, що смерть, заплющивши очі, пройде повз нас, що ми одні виявимося схованими від її всевидющих очей? Розум каже: “Я помру; Промисел Божий ще до створення світу приготував мені могилу, де моє тіло перебуватиме до Страшного Суду”. Душа заперечує: “Ні, я не помру; це занадто страшно, щоб могло бути правдою”.

Що робити нам у цій суперечці розуму з душею? Просити, щоб Господь дарував нам, як сказано в молитві святителя Іоана Золотоустого, “пам’ять смертну й умиління”¹⁶, яке народжується від цієї пам’яті в людському серці. Нехай наше серце буде твердим, як камінь, а слова молитви – м’якими, як вода; але струмені води, падаючи з висоти на камінь, поступово стоншують його.

Є картина: преподобний Макарій Великий роздумує про смерть. Єгипетська пустеля. Вдалині видніються піраміди – ці надгробки над могилами давніх фараонів. Біля печерних келій сидить на камені преподобний Макарій. Перед ним – людський скелет і покинуті лопата та кирка. Можливо, він хоче віддати землі монаха, який жив тут до нього. Преподобний занурений у роздуми про скороминущість цього життя. За його спиною стоїть смерть. В одній руці вона тримає косу, в іншій – пісковий годинник. Годинник означає час, даний людині. Коса – неминучий кінець. Праворуч від Макарія стоїть Ангел зі сувоєм у руці. На сувої напис: “Макарію, поспішай творити добро”.

Іноді на цій картині зображують сонячний день, піщаний простір пустелі, купи каміння, обпалені сонцем, почорнілі й потріскані, немов після пожежі. Тоді вся пустеля здається образом смерті. Іноді ж зображують ніч. Світло місяця падає на кістки й череп, ніби вихоплюючи їх із мороку. Піраміди, що темніють десь на краю обрію, ледь помітні. Тут, біля келії преподобного Макарія, – немов битва темних і світлих сил. Макарій дивиться на останки спочилого, щоб світ не прокрався в якийсь закуток його душі, щоб не привернув до себе жодної його думки, не відірвав її від молитви, хай би це був навіть помисел тонкий, як волосина, який важко побачити і який ми в темряві своєї душі ніколи б не розрізнили. Здається, що світ, немов птахолов, розставив свої сіті, але преподобний, простягнувши два крила – молитви й пам’яті про смерть, піднявся вище них і ширяє, подібно до орла, у безмежному просторі небес.

Як помирають люди

Лікарня – це також той, указаний Соломоном, дім плачу і школа пам’яті про смерть (див. Екл. 7:2, 4). Чи доводилося вам бачити, як помирають люди?

У лікарні їх поміщають в окремі палати, щоб інші хворі не бачили смерті, яка може прийти за кожним із них. Утім, до вмираючих, як милість, допускають рідних і друзів – як до в’язня, замкненого в камері смертників, для останнього прощання.

Видимий світ відділений від невидимого непроникною стіною, але для того, хто помирає, ця перешкода стає дедалі тоншою, прозорішою, проникнішою, ніби він, помираючи, перебуває у двох світах. Він чує голоси, яких не сприймає наш слух; здається, що до ліжка вмираючого приходять ті, хто випередив його на шляху до вічності, особливо ті, з ким він був пов’язаний узами дружби й любові. Вмираючий тихим шепотом називає імена тих, хто вже відійшов; особливо часто він вимовляє слово “мама”. Напевно, мати й після смерті залишається найближчою істотою для своєї дитини, навіть якщо та дитина вже стала глибоким старцем.

Нерідко очі людини, яка помирає, стають дивовижно глибокими й ясними, ніби з них спадає пелена видимого світу – образи його речей і предметів. Її погляд спрямовується кудись удалечінь; вона не бачить людей навколо, але починає бачити те, чого ми ще не бачимо; перед нею відкривається щось велике й незвичайне. Мене вразили очі вмираючого, якого я бачив у дитинстві. Вони були схожі на дві блакитні безодні або на два кристали, у яких відбилася вічність.

Я бачив смерть невіруючого. Він відчував, що помирає, і благав лікарів продовжити йому життя, ніби самі лікарі не помирають, ніби безсмертя на землі перебуває у владі людини. “Скоро буде весна, – казав він, – зацвітуть дерева, а я в цей час лежатиму в землі. Які ж ви лікарі, якщо я помираю? Навіщо ви потрібні, якщо не можете мене врятувати?” Одна з його сусідок, віруюча жінка, почала вмовляти його висповідатися й причаститися, натякаючи, що Причастя може його зцілити. Він несподівано погодився, але помер тієї ж ночі. Видно, у душі він залишився тим самим, ким і був, і Господь, не знайшовши в ньому покаяння, не допустив його до Причастя.

Я бачив і іншу картину болісної смерті: вмираючий робив рухи, ніби відштовхував когось від себе, відганяв якихось невидимих ворогів, що зібралися навколо нього. На його обличчі я бачив печать страху – як у звіра, спійманого в пастку.

Кажуть, під час Причастя особливо видно внутрішній стан людини, але він також певною мірою відкривається в час смерті. В однієї монахині, яка багато років страждала від туберкульозу кісток і померла в лікарні, обличчя після кончини стало таким світлим і прекрасним, що лікарі збиралися подивитися на це посмертне преображення, як на чудо. Монахиня Любов померла в Сухумській лікарні в сімдесятих роках минулого століття. І навпаки, є люди, чиї обличчя після смерті темніють, набуваючи важкого, похмурого виразу.

Ті, хто читає Псалтир над померлими, знають, як легко буває молитися за деяких людей, ніби разом із ними молиться душа спочилого; біля деяких трун відчуваються спокій і відрада: там немає відчуття смерті як втрати, а є радість, що душа повернулася до свого дому після земного мандрування. Буває особливе почуття, яке сповіщає, що душа спасенна, немов серце отримало від неї звістку із загробного світу.

Але є покійники, біля яких душа відчуває тугу, тягар і глухий, беззвітний страх, ніби їхню труну оточують якісь темні істоти. Важко читати Псалтир у такому домі: здається, що язик стає важким і кожне слово вимовляється з великим зусиллям, немов той, хто читає, перевертає й піднімає важкі камені. Від деяких трун виходить благоухання, а від інших – важкий запах смерті, але не схожий на звичайний сморід тіла, що розкладається: його сприймає не нюх, а якесь внутрішнє чуття душі. Іноді біля труни трапляються дивні речі: то самі собою гаснуть і падають свічки, то ніяк не розпалюється кадило, ніби якісь незримі істоти кричать: “Що вам тут потрібно? Він – наш!”

Одного разу я причащав перед смертю професора університету, який певний час викладав у Тбіліській духовній академії та семінарії. Студенти любили його не лише за знання, а й за чистоту душі, яку він зберіг у цьому розтлінному світі: здавалося, він ішов через болото й не забруднився багнюкою. Перед смертю цей чоловік сказав мені: “Не подумайте, що я вирішив причаститися в надії, що це дасть мені зцілення; у ці хвилини я не прошу в Бога здоров’я і продовження життя. Я відчуваю, що помираю, хоча від мене й приховують мою хворобу. Я хочу тільки одного – прощення від Бога, у Якого вірив усе своє життя”.

У Гудаутах жила послушниця на ім’я Клавдія, яка прислужувала при церкві; вона була духовною дочкою схиігумена Сави з Псково-Печерського монастиря. Вона захворіла невиліковною хворобою, і дні її вже були пораховані. Більше того, лікарі сказали, що вона має померти з години на годину, і диво, що вона ще живе.

Я поїхав до Сухумі, щоб узяти благословення в митрополита Іллі. Він, вислухавши мене, сказав:

Під час постригу Клавдія встала з ліжка і сама тримала хрест та свічку. Коли я повернувся додому, мені повідомили, що після мого відходу вона опустилася на коліна, подякувала Господу за даровану їй милість і так, стоячи на колінах, померла. Ніби Ангел смерті, посланий по душу Клавдії, чекав, доки її одягнуть у чернечий одяг, щоб забрати із собою, як Христову наречену…

У Книзі Премудрості Ісуса, сина Сирахового, написано: і померлих не позбавляй милості (пор. Сир. 7:36). Ця милість – молитва за них, особливо поминання на Літургії. Нерідко, коли помирає близька нам людина, у нас залишається не лише почуття непоправної втрати або біль розлуки, а й у нашому серці прокидається почуття провини перед нею, відчуття неоплатного боргу. Ми згадуємо добро, яке вона нам зробила, і невдячність, якою ми їй відповідали. Скільки болю ми завдавали нашим близьким, яку жорстокість виявляли щодо них, скільки разів їхнє серце стискалося від наших слів, немов від ударів! І як же важко думати, що цей біль і нашу несправедливість вони забрали із собою в країну смерті, залишивши нам запізніле каяття, залишивши в нашому серці рану, що не загоюється.

Але ми можемо виправити наші гріхи й помилки молитвою за померлих – навіть більшою мірою, ніж якби вони були з нами на землі. І в померлого ми можемо попросити прощення, як у живого, особливо біля його могили. Було багато випадків, коли душі померлих дякували за молитви за них або являлися тим, із ким колись були у ворожнечі, щоб взаємно простити одне одного. Живі й спочилі відділені одне від одного, немов перепоною, матерією, але в Церкві Христовій наші душі перебувають із ними в єдності. Світло церковних молитов осяює не лише землю, а й глибини пекла; воно несе полегшення й відраду тим, хто може сприйняти його промені або навіть тьмяні їхні відблиски. У цих молитвах – утіха померлим і настанова живим; це плач про тлінність і гріховність нашого життя, але в ньому чути й надію. Померлі чекають від нас милості. І як же вони дякуватимуть тим, хто молився за них, коли зустрінуться з ними в загробному світі!

Християнського кінця життя нашого, безболісного, бездоганного…

У церковних молитвах є особливе прохання про християнський кінець нашого життя – про приготування до нього через покаяння і Святі Таїнства¹⁷.

Готуватися до смерті ми повинні все життя, але особливо важливо не втратити ті дорогоцінні дні, години й хвилини, коли людина, прощаючись із землею, відходить у вічність. “У чому застану, у тому й судитиму”, – говорить Господь. “День смерті більший за день народження”, – так сказав преподобний Марк Фракійський¹⁸ монахові, який мав його поховати. День смерті, по суті, і є днем народження в те життя, яке не має кінця. Він є підсумком, завершенням, іспитом, а тому – вироком над людиною.

Чому Господь ублажає тих, хто плаче¹⁹? Плач – це руйнування земних ілюзій. Знаючи жорстокість і закам’янілість нашого серця, Господь посилає нам хвороби як провісників смерті. Людина бачить, як руйнується її тіло, з яким вона себе ототожнила, похоті якого заглушили голос духу. Вона бачить своє тіло безсилим, таким, що ніби розкладається ще за життя, наче його пожирають невидимі черви; тіло, що виділяє нечистоту і сморід, виснажене, пооране зморшками; тіло, яке має перетворитися на труп; тіло, у якому вона шукала насолоди, а тепер воно стало якимось згустком болю.

Навіть саме спілкування з хворими – уже нагадування про смерть: життя людини, прикутої до ложа хвороби, здається подібним до крихкого скла, яке може розбитися від одного несподіваного удару. Бинти, просочені гноєм, запах крові, що розкладається, – усе це немов образ гріха, який роз’їдає людську душу, того страшного недугу, тієї рани, яку може зцілити лише Божественна благодать.

Лікарня схожа на в’язницю. У в’язниці людину утримують засуви й ґрати, а тут вона прикута до ліжка хворобою, наче ланцюгами. Хвороба дає дорогоцінну можливість для покаяння; вона протвережує людину; вона показує нікчемність наших пристрастей, від “величі” яких залишилися тільки темні плями в душі; вона відкриває нам усю брехню людської гордині; вона, як дзвін у храмі, кличе людину до Бога. Але й цей дорогоцінний час, який може стати вирішальним для людини у вічності, демон прагне відібрати – причому під виглядом добра.

Найближчі люди намагаються зробити все, щоб смерть застала хворого зненацька. Вони приховують від нього, що хвороба смертельна або небезпечна; вони брешуть, що він скоро одужає; вони тішать його нездійсненними надіями; вони впевнені, що навіть натяк на смерть отруїть останні дні вмираючого. Ще можна було б зрозуміти, якби так чинили невіруючі люди, для яких народження – випадковість, а смерть – неминучість. Але так чинять багато християн, не розуміючи, що стають зрадниками спасіння людини, духовними вбивцями того, кого люблять.

Буває так, що рідні й близькі вмираючого бояться нагадати йому про необхідність висповідатися і причаститися або зволікають покликати священника, щоб хворий не здогадався, що хвороба набула серйозного перебігу. Для лікарів приховувати від хворого його стан, тобто брехати й обманювати його, стало неписаним правилом медичної етики, а точніше – етикету. Тим часом нерозкаяні гріхи мучать душу людини, навіть якщо вона сама цього не усвідомлює, а покаяння і причащання Святих Таїн подадуть їй мир і спокій, дарують зцілення або сили достойно, з покорою Божій волі зустріти смерть.

Як часто священника кличуть до хворого вже тоді, коли той утратив свідомість і не може причаститися! Наскільки краще в цьому відношенні чинять китайці, які на знак любові дарують своїм батькам труни, а ті приймають цей подарунок із радістю і вдячністю, як турботу дітей про їхнє посмертне житло. Якщо вмираючого не попередити про те, що ось-ось і він залишить цей світ, і тим самим духовно вбити його, то в обіймах смерті він проклинатиме тих, хто його приспав і обманув.

Мислення сучасних людей спрямоване на те, щоб, позбавивши людину пам’яті про смерть, дати їй безтурботно, ми б сказали – “комфортно”, померти. Ця брехня породжує, у свою чергу, інше зло, не менш небезпечне: якщо хвороба болісна, а можливості одужання немає або вона мізерно мала, виникає питання: чи не буде милістю перервати ці муки – тобто або припинити лікування, або дати людині речовину, наприклад сильнодійний наркотичний засіб у смертельній дозі, який безболісно вбив би її?

У деяких країнах уже ухвалено закон, який надає лікарям і родичам право вирішувати питання життя і смерті хворого. Тут той самий гуманістичний атеїзм або атеїстичний гуманізм протистоїть Промислу Божому, і людина береться вирішувати питання життя і смерті, хоча це рішення належить тільки Богові. За правилами Церкви, якщо вмираючий будь-яким чином виявив своє каяття, то яким би не було його минуле життя, над ним звершується християнське поховання та інші заупокійні молитви. Отже, навіть коротке передсмертне покаяння дає надію на спасіння – решту вирішує Господь.

В Євангелії говориться про розкаяного розбійника: уже будучи прибитим до хреста, він хулив Спасителя, але раптом, немов промінь небесного світла, віра осяяла його серце, і його передсмертне покаяння було прийняте Господом²⁰.

Уявімо іншу картину. Припустімо, що коли цього розбійника вели на місце страти, хтось дав би йому отруту, щоб полегшити страждання, і розбійник помер би дорогою, до розп’яття. Що було б тоді з його душею? Вона пішла б до пекла.

Лікарі, які присипляють хворого смертельною дозою наркотичного засобу, позбавляють його, можливо, останнього шансу – покаяння перед смертю, навіть якщо це покаяння було б поєднане з останнім подихом. Тому нове вчення “про легку смерть” як милість до хворого перетворюється на непоправну жорстокість.

Сучасна людина всіма силами уникає згадки про смерть. Багато хто боїться відвідувати кладовища, бути присутнім на похоронах, навіть бачити труну близької людини. Психіатри навіюють своїм пацієнтам не думати про смерть, щоб уникнути фобій і неврозів. Якщо порівняти пам’ять про смерть із далекими гуркотами грому, то люди готові заткнути вуха воском, щоб їх не чути; якщо порівняти її зі спалахом блискавки, що осяює ніч, то люди готові носити пов’язку на очах, щоб жити в темряві.

Людину завжди супроводжують два невидимі супутники: Ангел-охоронець і демон. Демон тягне її до гріха через похоті, Ангел-охоронець утримує від гріха, нагадуючи про смерть. Деякі люди вважають, що пам’ять про смерть може паралізувати волю людини, зробити її нездатною до праці, позбавити мети в житті, занурити в стан постійного зневір’я – у те, що називається прострацією. Але це не так. Зневіра є наслідком розчарувань або нездійснених бажань. Пам’ять же про смерть, навпаки, змушує людину цінувати час, допомагає зрозуміти, що її справжня мета лежить за межею земного життя. Вона руйнує не життя, а ілюзію життя; вона підпорядковує сам час вічності. Пам’ять про смерть дає мужність у випробуваннях, утіху в скорботах, бо для християн сама смерть осяяна світлом воскресіння.

Увійдіть до палат, де лежать вмираючі. Біля дверей стоять ноші, на яких тіла понесуть до моргу й покладуть там одне на одне, як дрова в стосі. Подивіться на тих, хто помирає від сухот: їхні тіла палить невидимий вогонь. Шкіра обтягнула кістки, а під час дихання з рота виходять криваві бульбашки. Подивіться на тих, хто помирає від раку: ніби спрут обвив їхні тіла своїми щупальцями й повільно пожирає їх. Подивіться на тих, хто помирає від гангрени: тіло в них стає чорним, як вугілля, вони гниють ще живцем, наче трупи. Подивіться в очі всіх цих людей: здається, вони вже дивляться кудись за межі цього світу. Але останній подих – перший крок у невідомість; у цю мить очі людини тьмяніють і ніби перетворюються на тьмяне скло.

Премудрий Соломон писав: “Тіло, взяте із землі, іде в землю, а душа – до Бога, Який створив її, на суд”²¹. Тепер відроджується язичницька традиція – спалювати тіла; людина перетворюється на жменю попелу. Для християн образ вогню, що спалює, – це образ пекла. Для язичників – образ їхньої невіри у воскресіння. При кремації стає ніби недоречним і сам чин християнського поховання²². Слова молитви “земля єси і в землю відійдеш”²³ мали б бути змінені: “земля єси і у вогонь відійдеш”. Могилу, яку осіняв би хрест, сьогодні так часто хочуть замінити – і справді замінюють – урною або коробкою з жменею попелу: так легше позбутися пам’яті про смерть.

Обмануті світом

Найтрагічніший вид смерті – самогубство. Самогубець сам викреслює себе з числа живих. Але й померлі не хочуть прийняти його до себе.

Колись самогубців не ховали на кладовищах, їхні могили не осіняв хрест, на могильному камені не запалювали свічок. У давні часи самогубців погребали десь при дорозі, далеко від людського житла, ніби люди відганяли їх від себе, наче прокажених.

Що змушує самогубця піти з життя так, як виходять за ворота чужого дому? Що змушує людину шукати свободи у смерті, як в’язень шукає свободи від кайданів? Чому життя стає для неї нестерпною і безпросвітною мукою? Причин і приводів багато, але якщо кожне самогубство – це фатальна пісня душі, проспівана дияволові, то всі вони пронизані й об’єднані одним лейтмотивом, який проходить, немов стогін, крізь цю приречену юрбу, крізь фантасмагорію облич, перекошених болем, крізь похмуру симфонію людських душ, крізь цей чорний реквієм відчаю. Цей лейтмотив – втрата надії.

Людина ототожнила себе із землею; крім цього життя, вона нічого не бачить. Вона хоче щастя, але щастя немає: світ не здатен дати їй того, чого сам не має. Людина може знайти щастя тільки в тому, що споріднене її душі, а її душа – не від землі, а від неба. Її уява і пристрасті створюють ілюзію буття, але вона руйнується, зіткнувшись із реальністю. Цей контраст між уявним і дійсним, який людина сприймає як крах усіх надій, як обман, як трагікомедію, персонажем якої вона стала, обертається в її душі переконанням, що життя – це брехня і згусток болю, а вічність – зяюча порожнеча.

Кажуть, що скорпіон, коли його впіймають, б’є себе отруйним хвостом у голову, щоб позбутися ворога, і спрямовує власну отруту проти самого себе. Так і самогубець хоче втекти від суперечностей і страждань, від розчарувань і сорому, від обману й душевного болю в таку ж ілюзорну, як його попереднє життя, метафізичну порожнечу. Для нього життя і смерть міняються місцями: він так само жадає померти, як інші прагнуть жити. Щастя в цьому житті немає, але й метафізичної порожнечі – чорної прірви, де згасали б почуття і свідомість, де людина розчинялася б, перетворюючись на ніщо, – також не існує. І людина переходить у сферу того похмурого й богоборчого духу, через якого смерть прийшла на землю.

У самогубстві можуть бути присутні два чинники: або невіра в Бога, або ненависть до Бога – третього бути не може. Або самогубець вважає, що життя – випадковість, іскра, яка сама зайнялася в мертвому просторі космосу, або ж, якщо він вірить у Творця світу, вважає Його винуватцем зла. Тому самогубство – це цілковите зречення від Бога.

У людині живе гріх: це потворне чудовисько, що мешкає в глибині її душі. Водночас людина як образ Божий прагне краси. Пристрасті малюють їй гріх у принадному вигляді, але потім настає гірке внутрішнє прозріння. Те, що здавалося прекрасним, просто на її очах стає потворним, безобразним. Це прихований у душі конфлікт, який людина постійно переживає. Якщо немає спонуки боротися з гріхом і пристрастями, то людина не знає іншого внутрішнього стану, крім чергування спокуси й розчарування, насолоди й порожнечі, міражу щастя і його загибелі.

Характерно, що значна частина самогубців – саме ті люди, які оспівували земну красу, служили їй як своєму ідолу, шукали в ній щастя. Кумир – це глиняна або кам’яна статуя, вкрита позолотою: здалеку вона блищить, але від частих дотиків позолота злазить. Можливо, тому найбільше самогубців серед алкоголіків і поетів.

Поети – гурмани земної краси. Вони не просто віддаються пристрастям: пристрасті – джерело їхнього натхнення, фарби їхньої палітри. Вони хочуть пережити всі пристрасті, побачити їх у всіх відтінках і нюансах, щоб утілити у своїх віршах. Поети в душі язичники: те, що належить Богові, вони приписують світові й людині. Тому в їхніх серцях поєднуються туга за ідеалом і нестримний потяг до гріха, який вони прикрашають, наче золотою парчею – труну.

У поезії поєднуються два начала: слово і музика; імітацією музики служать рима й ритм. Коли ми слухаємо музику, наш розум бездіє, ніби завмирає; він переходить у пасивний стан. Неможливо сприйняти музику лише на рівні свідомості: вона діє на ті глибинні струни людської душі, які змушують звучати емоції та пристрасті. Музика більше, ніж будь-який інший вид мистецтва, оволодіває душею людини й паралізує її особисту волю. Якщо розум і воля діють, то людина перестає слухати й відчувати музику. Гармонія ритму захоплює людину, зачаровує її, і вона сприймає вірші, занурена їхньою музикою в стан певного гіпнозу; сприймає словесну тканину поезії через тонкі асоціативні зв’язки, що лежать у сфері почуттів.

Поезія приглушує дух – зрозуміло, ми говоримо про світську поезію, – але витончує почуття й робить їх пластичними. Тому трагізм життя – зміну душевних злетів і падінь – поети можуть переживати дуже болісно. Гейне писав:

А Бодлер порівнював себе з Ікаром, що впав на землю. Життя без Бога перетворюється на суцільний обман. Ті, хто служить цьому обману, стають його жертвами. Часом, немов п’яниця, що отямився в багнюці, вони бачать, що пристрасті – це пастка для душі, і переживають пекло в самих собі. Але їм нікуди бігти. Небеса для них закриті. Вони бачать лише хмари, що пливуть лазур’ю, – холодні тіні далекого неба. І тому шлях перед ними роздвоюється, як на перехресті: або знову у світ колишніх пристрастей та ілюзій, або – в небуття, де людина хоче позбутися передусім самої себе.

Багато поетів закінчили життя самогубством. Ще більше – намагалися накласти на себе руки. І майже в усіх час від часу у віршах звучить справжня туга за смертю. Самогубство поетів – це наслідок відкинення Бога й сп’яніння земною красою. Поети, мов виночерпії, наливали кипучий напій пристрастей у позолочені келихи й кришталеві чаші філігранних віршів, але потім відчували на смак, що це – бруд зі стічної ями. Що їм залишалося? Ненавидіти Бога, а ще… зачаровано дивитися на хмари, які, мов казкові острови, пливуть океаном, перекинутим над землею.

Із могил самогубців виривається чорне полум’я проклять Богові, Який створив їх, і світові, що їх обманув; це – молитва дияволові. Над могилами самогубців – вічна ніч. Від цих страшних могил віє холодом: так іноді ніби крижана рука стискає серце того, хто раптом опинився на самому краю глибокої, бездонної прірви.

У всіх ділах твоїх пам’ятай про кінець твій – і повік не згрішиш (Сир. 7:39).