Самарянка біля криниці: зустріч із Христом, Який відкриває серце людини

Коли самарянська жінка поспішно повернулася до свого містечка і почала кликати сусідів піти й подивитися на Христа, вона казала: “Ходімо! Ось Чоловік, Який сказав мені все, що я зробила!” І люди зібралися й почали слухати те, що Христос мав їм сказати.

І ми інколи думаємо: як тоді все було просто! Як легко ця жінка змогла повірити, і як просто їй було після щойно пережитої вражаючої зустрічі звернутися до інших і сказати: “Ходімо послухати Чоловіка, Який говорить так, як ніхто ніколи не говорив; Чоловіка, Який без жодного мого слова зазирнув у глибини мого серця, побачив темряву мого життя, усе зрозумів і усе відкрив!”

Але хіба це саме не відбувається з кожним із нас? Христос не сказав їй нічого надзвичайного в зовнішньому сенсі. Він лише відкрив їй, ким вона є, яким є її життя і якою її бачить Бог. Але це саме Він може сказати і нам – кожного дня нашого життя. І не обов’язково через якесь містичне переживання, як це бувало з деякими святими, а найпростішим способом.

Якщо ми звернемося до Євангелія і будемо читати його щодня – або хоча б час від часу, але з тією відкритістю серця, яка не завжди нам доступна, – ми можемо відчути, що Христос тримає перед нашими очима дзеркало. У цьому дзеркалі ми бачимо себе такими, якими ми є насправді: іноді радіючи з того, що бачимо, а іноді – навпаки – глибоко вражені тим, наскільки ми відрізняємося від того образу, який показуємо іншим, або від власних уявлень про себе.

Христос сказав цій жінці: “Поклич свого чоловіка”.
Вона відповіла: “Не маю чоловіка”.
І тоді Христос сказав їй: “Добре ти сказала: “Не маю чоловіка”, бо п’ятьох чоловіків ти мала, а той, кого маєш тепер, не є тобі чоловіком”.

Деякі духовні письменники, тлумачачи цей уривок, говорили, що Христос ніби сказав їй:
“Так, ти була пов’язана, мов шлюбом, з усім тим, що могли дати тобі твої п’ять чуттів. І ти побачила, що ні в чому з цього не можеш знайти ані повноти, ані справжнього насичення. А тепер у тебе залишилася лише ти сама: твоє тіло, твій розум. Але й вони, не більше ніж твої п’ять чуттів, не можуть наситити тебе і дати тобі ту повноту, без якої ти не можеш жити”.

Хіба не це говорить нам Христос, коли ми читаємо Євангеліє? Коли Він ставить нас перед обличчям того, ким ми могли б бути? Коли кличе нас до тієї величі, до якої ми покликані? До тієї величі, про яку говорить апостол Павло, закликаючи нас досягти “міри повного віку Христового”: бути людяними так, як Він; бути справжньою людиною за Його образом – так, як Христос є істинною Людиною, Яка досягла повноти цілковитого, всеосяжного єднання з Богом.

Тож навчімося від цієї жінки. Усі ми – кожен із нас – зверталися в різні боки, шукаючи, чим би насититися від цього світу. І всі ми, якщо чесно подивимося на себе, виявили: ніщо не може нас по-справжньому наситити. Бо людина надто глибока для самої лише матеріальності. Вона надто глибока й надто простора навіть для самої психологічності. Лише Бог може наповнити цю глибину і цей внутрішній простір.

Якби ми тільки змогли це зрозуміти, то опинилися б саме в становищі тієї самарянської жінки. Нам не обов’язково зустрічати Христа біля земної криниці. Криниця для нас – це Євангеліє: місце, звідки може прорватися вода життя. Але це вже не матеріальна криниця. Та криниця є образом, символом. І вода, яку нам потрібно пити, – інша вода.

Тож почнімо наслідувати цю жінку. Прийдімо до тями. Зрозуміймо, що все, з чим ми були пов’язані, немов шлюбом, не стало нашою повнотою. І поставмо перед собою запитання: “Хто я в тому вимірі, в якому мене бачить Бог?”

І тоді ми зможемо піти до інших і сказати: “Я зустрів Чоловіка, Який поставив перед моїми очима дзеркало, і я побачив себе таким, яким я є. Він сказав мені всю правду про мене. Ходімо – подивися! Ходімо – послухай!”

І люди прийдуть. Вони слухатимуть. А потім звернуться до нас і скажуть: “Тепер ми віримо вже не через твоє свідчення. Ми самі побачили, самі почули, і тепер самі знаємо та самі віримо”.

Амінь.

Митрополит Антоній Сурожський