І, вийшовши звідти, Ісус пішов у землі Тирські і Сидонські. І ось жінка-хананеянка, вийшовши з тих місць, закричала Йому: помилуй мене, Господи, Сину Давидів, дочка моя тяжко біснується. Але Він не відповідав їй ні слова. І підійшли ученики Його і благали Його: відпусти її, бо кричить нам услід. Він же сказав у відповідь: Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого. А вона, підійшовши, вклонилася Йому і каже: Господи, допоможи мені. Він же сказав у відповідь: недобре взяти хліб у дітей і кинути псам. Вона сказала: так, Господи! Але і пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їхніх. Тоді Ісус сказав їй у відповідь: о жінко! Велика віра твоя; нехай буде тобі, як ти хочеш. І зцілилася дочка її у ту ж мить.
Хананеянка, яка підійшла до Христа, благаючи Його зцілити її біснувату дочку, – язичниця. У ті часи юдеї, єдині, хто вірив у Єдиного Бога, не спілкувалися з язичниками, цуралися та сахалися їх. І ось ця жінка підходить до Христа – і це вже говорить про те, що вона побачила в Ньому щось таке, чого не бачила в інших. Вона відчула це серцем, внутрішнім чуттям уловила щось таке, що вселило в неї довіру та зняло страх бути прогнаною.
І вона звернулася до Нього зі словами, які ми знаходимо в Євангелії від Марка на вустах сліпого Вартимея: “Ісусе, сину Давидів!..” Це вже сповідання віри – звісно, ще не у Христа як Сина Божого, але у Христа як Народженого від царського роду Давидового, з якого мав народитися Спаситель світу: “Ісусе, сину Давидів, помилуй мою дочку! Вона тяжко біснується…”
А Христос іде Своїм шляхом – мовчки, не озиваючись на її крик. І тоді ученики звертаються до Нього: “Відпусти її, адже вона йде за нами, ніби переслідуючи нас цим криком надії та розпуки…” “Відпусти її” не означає “прожени”; це означає: “Невже Ти не змилосердишся? Адже вона теж людина – чи ні? Чи й нам цуратися таких, як вона? Хіба людське горе в язичниках не таке ж страшне, не таке ж болісне, як і в нас? Відпусти її з миром…”
Та Христос каже: “Я посланий не до всіх; Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого…” На це хананеянка відповідає: “Господи, допоможи…” Вона не відповідає на Його зауваження про те, що Він посланий не до неї; вона просто вірить, що Він змилується над нею. Вона не сперечається, не доводить: “Як же так, я ж теж людина!” – ні, вона просто вірить…
І Христос випробовує її віру ще раз. Він, звісно, знав цю віру; та й хананеянка, мабуть, відчувала Його всевідання. Але ученикам, очевидно, потрібно було виміряти глибину віри, на яку здатний язичник. Він каже їй: “Недобре забрати хліб у дітей і кинути псам…” Ці слова здаються такими жорсткими, немилосердними. Мені здається, їх можна зрозуміти, лише уявивши Спасителя, який опустив Свій погляд – уважний, глибокий, сповнений співчуття погляд – до піднятих очей цієї жінки. Вона чула ці слова, як чула й інші суворі речі, але, чуючи їх, вона водночас бачила лик Божественної Любові, звернений до неї. І вона відповідає – ніби з ледь помітною усмішкою: “Та ні, Господи! Адже й щенята їдять крихти, що падають зі стола їхніх господарів!..” Так можна сказати лише з самої глибини віри та з усвідомлення, що суворі слова лунають не від черствого серця.
І Спаситель і тут, як і в інших випадках, відгукується на віру любов’ю та Своєю владою зцілювати, милувати й спасать: “О жінко! Велика віра твоя! Нехай буде тобі, як ти хочеш!” – і зцілилася її дочка тієї ж миті. Тут ми бачимо знову й знову, що немає меж і кордонів Божому співчуттю, що Він не ділить людей на віруючих і невіруючих, на своїх і чужих. Для Нього немає чужих – усі свої. Але разом із цим Він чекає й вимагає від нас не легковір’я, а істинного подвигу віри: готовності повністю довіритися Богові, готовності пробитися до Бога криком, молитвою, непохитною вірою. І цього ми мусимо навчитися від хананеянки. Аминь.
LEAVE A REPLY