Лк. 8:5-15
Вийшов сівач сіяти зерно своє і, коли сіяв, одне впало при дорозі, і було потоптане, і птахи небесні подзьобали його. 6 А інше впало на каміння і, зійшовши, всохло, бо не мало вологи. 7 А ще інше впало поміж терня, і виросло терня і заглушило його. 8 Інше ж упало в добру землю і, коли зійшло, дало плід у стократ. Сказавши це, виголосив: хто має вуха слухати, нехай слухає! 9 Учні ж Його запитали в Нього: що означає притча ця? 10 Він сказав: вам дано розуміти таємниці Царства Божого, а іншим – у притчах, щоб вони, дивлячись, не бачили і, слухаючи, не розуміли. 11 Ось що означає притча ця. Зерно – це слово Боже. 12 А те, що впало при дорозі, це ті, що слухають, але потім приходить диявол і забирає слово із серця їхнього, щоб вони не увірували і не спаслись. 13 А те, що на камінні, це ті, що, як тільки почують слово, з радістю приймають, але не мають кореня, дочасно вірують, а під час спокуси відпадають. 14 А те, що впало поміж терня, це ті, що слухають слово, але відходять і, заглушені турботами, багатством та життєвими насолодами, не дають плоду. 15 А те, що впало в добру землю, це ті, які добрим і щирим серцем почуте слово бережуть і приносять плід у терпінні. Сказавши це, Він виголосив: хто має вуха слухати, нехай слухає.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Сьогодні в Євангелії ми чули притчу й можемо поставити собі запитання: що таке притча? Притча – це не просто розповідь чи ілюстрація якоїсь думки. Це заклик, і можна навіть сказати, виклик для нас – замислитися над тим, що в ній мовиться. Сьогоднішня притча в цьому сенсі надзвичайно виразна. Христос дає чотири образи, які відповідають стану людських душ. Ми чуємо слово Боже: чуємо його в Євангелії, у молитві, чуємо навіть у власному серці, коли наша душа і наш розум свідчать нам Божу правду. Як ми на це відгукнемося?
Образи, які дає Христос, – це справді образи, але вони сягають значно глибше за те, що в них прямо сказано. Деякі слова падають при дорозі. Часом ми чуємо нове слово з Євангелія чи просто від іншої людини, і тієї миті воно здається нам хорошим, цікавим, але ми зайняті чимось іншим. І поки відкладаємо час, щоб замислитися над ним, приходять інші думки, які витісняють від нас навіть спогад про почуте.
Часом буває, що слова євангельські або добрі людські слова падають у тернину, тобто ми чуємо їх серед щоденних турбот та життєвої метушні. Ми повністю занурені в інше, і святі слова доходять до нас ніби здалеку, але їх глушить шум цього життя, і ми не встигаємо на них зупинитися.
Часом ці слова падають на кам’янистий грунт. Це дуже моторошно; зі мною це сталося одного разу так страшно й болісно, що я й досі не можу цього забути. Я вийшов читати Євангеліє – тобто вимовляти перед вами, для себе й для вас, слова Самого Христа, – і жодне з Його слів до мене не дійшло. Коли я повернувся до вівтаря, то подумав: як я можу виголошувати проповідь на слова, які мене зовсім не торкнулися, на які я відгукнувся, ніби кажучи Спасителю: “Ти даремно говориш. Те, що Ти кажеш, мене не стосується, мені це нецікаво!”. Уявляєте собі цей жах? І я вийшов на проповідь і саме так і сказав. Я зізнався чесно, що Христос промовляв до мене, а все, що я міг Йому відповісти, це: “Те, що Ти кажеш мені, мені нецікаво, до душі не доходить, навіть розуму не торкається – це для мене просто порожній звук”.
І мені стало страшно: як я можу стояти перед Господом у церковній молитві, вести цю молитву, коли ці слова – Христові слова, звернені особисто до мене, – залишилися в мені порожнім звуком? Тоді я звернувся до вірян (можливо, хтось із вас це пам’ятає, а може, й ці мої слова впали в тернину й були забуті) і сказав: “Подумайте: чи бувало з вами таке, що ви читали Євангеліє, чули добрі слова – не лише в проповіді, а й від рідних, від друзів, – а єдиним відгуком у вашій душі було: “Ох, відчепися, мені зараз не до того! Я втомився, у мене інші клопоти, інші думки, або я просто не в змозі зараз навіть відчути те, що ти мені кажеш, – відійди!”? Чи траплялося з кимось із вас таке моторошне відчуття? А між тим це саме те, що Христос описує в цій притчі. Як це страшно!
А іноді буває, що слово падає на добрий грунт, тобто торкається нас, ударяє в найглибшу суть нашої душі, і тоді все змінюється. Так сталося з кожним із апостолів, з кожним із святих, із кожним грішником, який свого часу відвернувся від гріха й став новою людиною.
Подумаймо про це: хто я сьогодні? Кам’янистий грунт, який відштовхує кожне почуте слово? Дорога, по якій ходять, ходять, ходять? Чи, може, моя душа так сповнилася турботами, тривогами й зацікавленнями, що Христові слова становлять лише мізерну частку з того, що я чую, а в житті є стільки всього значно захопливішого?.. Боже, який це жах!
Тому один священник колись сказав мені: “Читай Євангеліє щодня, бо ти змінюватимешся щодня. Одного разу ти будеш кам’янистим грунтом; іншого разу твоя душа буде ніби заросла терниною; а ще іншого – на ній насяде придорожній пил. Але одного дня, неочікувано для тебе, ці слова торкнуться тебе й виявляться новим життям”.
Замисліться над цим – саме про це говорить притча, яку ми чули сьогодні. Амінь.
LEAVE A REPLY