Лк. 8:41-56

41 І ось прийшов чоловік на ім’я Іаїр, який був начальником синагоги; і, припавши до ніг Ісусових, благав Його увійти до нього в дім; 42 бо у нього була єдина дочка років дванадцяти, і та помирала. Коли ж Він йшов, народ тиснув Його. 43 І жінка, що дванадцять років страждала на кровотечу, витратила на лікарів усе своє майно і в жодного не змогла вилікуватися. 44 І, підійшовши ззаду, доторкнулася до краю одежі Його; і вмить кровотеча у неї зупинилась. 45 І сказав Ісус: хто доторкнувся до Мене? Коли ж усі відмовлялися, Петро і ті, що були з Ним, сказали: Наставнику, народ оточує Тебе і тисне, – а Ти говориш: хто доторкнувся до Мене? 46 Ісус же сказав: хтось доторкнувся до Мене, бо Я відчув, як сила вийшла з Мене. 47 Жінка, побачивши, що вона не втаїлася, тремтячи, підійшла і, впавши перед Ним, розповіла Йому перед усім народом, з якої причини доторкнулася до Нього і як раптом зцілилася. 48 Він сказав їй: дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе, іди з миром! 49 Коли Він ще говорив це, приходить один з дому начальника синагоги і говорить йому: твоя дочка вмерла, не турбуй Учителя. 50 Ісус же, почувши це, сказав йому: не бійся, тільки віруй, і спасенна буде. 51 Прийшовши в дім, не дозволив увійти нікому, крім Петра, Іоана і Якова та батька і матері тієї дівчини. 52 Всі плакали і ридали за нею. А Він сказав: не плачте, вона не вмерла, але спить. 53 І глузували з Нього, знаючи, що вона вмерла. 54 Він же, виславши всіх геть, узяв її за руку і виголосив: дівчино, встань. 55 І повернувся дух її, і воскресла вмить, і Він звелів дати їй їсти. 56 І здивувалися батьки її. Він же повелів їм нікому не казати про те, що сталося.

 

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Сьогодні ми знову чули розповідь про два дивовижні Христові чуда: про зцілення жінки та про повернення до життя померлої дівчинки. Думаю, щоразу, коли ми чуємо ці історії, наші серця сповнюються глибокою вдячністю й радістю від того, що колись, коли наш Живий Бог – великий, небесний Бог – ходив по землі, Божа любов і милосердя так ніжно й водночас так дієво відгукувалися на кожну людську потребу: і на голод, і на хворобу, і на смерть, і на гріх.

Нам часто здається, що ті часи минули, що тепер такого не буває – і тут ми помиляємося двічі. З одного боку, насправді по всій землі ім’ям Христовим зцілюються люди – тілесно хворі, зболені. Скільки разів доводилося бачити, як невиліковна хвороба немовби змітається з лиця землі, і людина знову здорова, жива, сповнена сил. Часто буває, що разом із цим зціленням – як і тут, в історії про жінку, яка страждала на кровотечу, та про дочку Яіра – окрім фізичної недуги, з очей людей спадає якась пелена. І вони починають бачити те, чого раніше бачити не могли: обличчя безмежної, нескінченної Божої любові та Божу силу, що торкається їх.

А з іншого боку, ці розповіді кажуть нам і про те, що все це могло б тривати й серед нас – не завжди тілесно, але душевно, тобто в найважливішому, найглибшому, що є в людині. Варто нам лише повірити в ту відповідальність за весь світ і за кожного ближнього, яку довірив нам Спаситель.

Перший урок: залишити все заради того, хто потребує допомоги

Погляньмо коротко на ці дві історії. Яір перебував не просто в тривозі, а в розпачі, у жаху від того, що помирає його маленька донька. Христос миттєво відгукнувся на його душевний біль і на його біду. Він залишив усе, чим був зайнятий, щоб піти до нього.

В одному місці Євангелія Спаситель каже нам: “Я дав вам приклад, щоб і ви чинили так само…” Ось це перший приклад: зустрів чиюсь потребу, почув крик душевного болю, дізнався про біду – іди. Залиш усе, чим ти зайнятий заради себе: розмову, читання, відпочинок, навіть те, що здається найнеобхіднішим, – бо ти зараз потрібен комусь іншому. Просто йди.

“Вона не вмерла, вона лише спить”: як розбудити закляклу душу

І Христос пішов. Він прийшов у дім Яіра, де вже лежала померла дівчинка. Усі знали, що вона мертва, і казали: “Навіщо Ти прийшов? Ми ж знаємо, що Ти нічого не зможеш зробити!..”

Так буває дуже часто: приходить – не кудись далеко, а в наше власне середовище – людина в душевній скруті, і хтось хоче про неї подбати. І скільки ж голосів він одразу чує навколо: “Навіщо? Хіба ти не бачиш, що нічого не вдієш, що цю людину вже нічим не виправиш? Скільки років ти будеш над цим битися, поки не зрозумієш, що це марно, що в цьому немає жодного сенсу?..”

Так само казали й Христу: “Навіщо Ти прийшов? Чого Ти від Себе чекаєш? Дівчинка ж померла! Ми це знаємо напевно, точно знаємо!..” І тоді Христос промовив дивовижні слова: “Вона не вмерла, вона лише спить – душа її заснула…

Це можна було б сказати про безліч людей, яких ми зустрічаємо і про яких думаємо, що в них померло все: чуйність, людяність, усе те, чим прекрасна людина, і залишається цьому духовному мерцю лише якось доживати серед нас. Згадаймо тоді слова Спасителя: ця людина не вмерла – вона задрімала, заклякла її душа; але варто Богові промовити лише одне живе слово – і вона прокинеться!

І це слово покликані сказати саме ми, а не хтось інший. Поки людина візьме до рук Євангеліє, поки почує голос Самого Спасителя, може минути багато часу. Адже для того, хто ще не зустрівся віч-на-віч із живим Христом, усе написане й надруковане залишається просто текстом, воно ще не ожило. Але коли ті самі слова скаже йому жива людина – така сама, як він, один із нас – скаже з глибини стривоженої душі, зболеного серця, живого співчуття; коли вона переконає його своєю любов’ю, що Бог є любов – тоді ця людина теж може ожити. Не слухаймо нікого, хто каже: “Навіщо ти турбуєш Бога, Вчителя – вона ж померла!..” Це неправда!

Часто серед тих, хто потребує душевної підтримки, є люди, не звиклі до церкви. Вони не знають, як у ній поводитися, як у ній живуть, і пробиваються до Бога незвичними, можливо, навіть не прийнятими у нас шляхами. Так само, як ота жінка, яка страждала на кровотечу: у натовпі вона торкнулася Спасителя, вчинивши річ, абсолютно неприпустиму за тогочасними законами, немовби опоганивши Його своїм дотиком.

А Спаситель сказав їй: “Не бійся, дочко! Віра твоя спасла тебе!..” Як же нам треба берегтися, щоб, подібно до фарисеїв, книжників – людей мертвої літери – не сказати людині: “Нехай твоя біда залишається з тобою, якщо ти не вмієш підійти до Бога і до нас так, як належить. Як ти смієш пробиватися до Бога у спосіб, що ображає наші звички?..”

Ось що постає перед моїми очима з цих двох євангельських історій: вдячна радість, тріумф серця про Нього – і водночас суворе застереження. Недаремно Христос дав нам приклад: ми маємо йти за Ним, маємо навчитися в Нього, як зустрічати тих, кого “мудрі” й “досвідчені” вже списали як мертвих, і як ставитися до тих, хто від власного відчаю кидається до Бога незвичними для нас шляхами. Навчімося цього – і тоді серед нас справді житиме дух Христів. Амінь!

LEAVE A REPLY


loading
×